Бандера Степан Андрійович
(01.01.1909 – 15.10.1959)
 

Бандера Степан Андрійович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 46/2010 від 20.01.2010)

Пам'ятники
Марки та монети

орден Держава

      Народився 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів Австро-Угорщини, нині Калуського району Івано-Франківської області, у родині греко-католицького священика. Дитинство Степан провів в Старому Угринові, в домі своїх батьків і дідів. Дитячі та юнацькі роки пройшли під впливом подій Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1917-1921 років та діяльності Української Військової Організації (УВО). Фронти першої світової війни чотири рази в 1914-1915 і 1917 роках пересувалися через його рідне село. Літом 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень та революції в царській Росії. З самого дитинства Степан Бандера був свідком відродження і розбудови української держави. З листопада 1918 року його батько був послом до парламенту Західно-Української Народньої Республіки – Української Національної Ради в Станіславі, нині Івано-Франківськ, і брав активну участь у формуванні державного життя на Калущині.
      Восени 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В третьому класі (від 1922 року) він стає учасником скаутської організації Пласт; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії – в 2-му курені старших пластунів "Загін Червона Калина". Весною 1922 року від туберкульозу горла померла його мати. В 1927-1928 роках Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні "Просвіти", провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство "Луг" і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
      У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено. В студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки "Основа" та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства Сільський Господар, що займався розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством "Просвіта" їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів "Загін Червона Калина", в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах "Сокіл-Батько" і "Луг" у Львові. Займався бігом, плаванням, лещатарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю. Цей старт відіграв для Бандери визначальну роль у формуванні світогляду. Українські патріотичні організації стали першою школою навчання конспірації, підпільної дисципліни й азів революційної діяльності.
      У 1930 році вступив до підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). У 1932-1933 роках виконував функцію заступника крайового провідника. У липні 1932 року Бандера з кількома іншими делегатами від Крайової Екзекутиви (КЕ, від латинського слова – "виконувати") ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ) брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 році брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську. Завдяки своєму хистові, рисам характеру, фанатичній відданості справі боротьби за свободу свого народу, а також організаційним успіхам Степан Бандера у 24-річному віці на Берлінській конференції 3-6 червня 1933 року був призначений за поданням Євгена Коновальця Крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на ЗУЗ.
      Новий провідник провів структурну реорганізацію і остаточно об’єднав УВО і ОУН. Після цього організація повела наступ не тільки на польський режим, але й відкрила "другий фронт боротьби" – проти більшовицької диктатури. Свою діяльність КЕ ОУН на чолі з Степаном Бандерою розгорнула на основі концепції "перманентної революції", згідно з якою, український народ зможе здобути свободу тільки шляхом збройної боротьби. Тому ОУН повинна була підготувати суспільство до всенародного повстання. Для цього потрібно було організувати широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби, що мала б виховати в народу нестримне бажання здолати свого ворога. Другим напрямом діяльності ОУН було протистояння польській окупаційній системі. Кожен метр української землі повинен був горіти під ногами ворога. Це, своєю чергою, мало налаштовувати широкі верстви українського суспільства на боротьбу, гартувати його військовий дух і спонукати до безпосередніх дій.
      Згідно міркувань Бандери ОУН мала застосовувати революційний терор як засіб самооборони. Він повинен був стати найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її вагомим аргументом, коли інші методи були не дієвими. Революційний терор ОУН мав моральне виправдання, тому що він був адекватною відповіддю на насильство ворога, особливо після проведеної пацифікації на терені Східної Галичини. Дії ОУН підривали авторитет і силу противника та підтримували прагнення українського народу до свободи.
      Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, що отримали значний розголос – шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації, працівника ГПУ Олексія Майлова як протест проти Голодомору в Україні та вбивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, за якого польська влада провела криваві акції "пацифікації" (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова і Пєрацького.
      Протягом червня-листопада 1934 року польська поліція заарештувала понад вісімсот членів ОУН, у цей же час влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій. У червні 1934 року Степан Бандера був ув'язнений польською поліцією і був під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року.
      У ході Варшавського процесу, який тривав з 18 листопада 1935 по 13 січня 1936 року, на лаві підсудних опинилося дванадцять членів ОУН, зокрема, Степан Бандера, Богдан Підгайний, Микола Лебедь, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Дарія Гнатківська, Ярослав Рак, Яків Чорній, Катерина Зарицька, Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський. Польська влада намагалася показати себе перед Західним світом демократичною та правовою державою, дозволяючи публікувати у пресі промови підсудних і матеріали процесу. Вона передчувала тріумф остаточного розгрому організаційного апарату ОУН та припускала, що промови її членів, які співпрацювали зі слідством, остаточно знищать авторитет організації в українському суспільстві. Поза тим, процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН, відіграв зовсім іншу роль. Закордонна й місцева преса (польська та українська) подавали реферовані промови обвинувачених, які під час цих драматичних подій зуміли схилити на свій бік ще більше симпатиків і, фактично, обернули поразку на перемогу. Степан Бандера та інші підсудні створили під час Варшавського процесу своєрідний форум пропаганди ідеї національно-визвольної боротьби серед українського суспільства та світової громадськості, а також звинуватили Польщу в знущанні над українським народом. Саме судовий процес за кілька тижнів зробив з нікому не відомого революціонера політичного лідера нації.
      Степан Бандера був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького до смертної кари, яку було замінено на довічне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях "Święty Krzyż" ("Святий Хрест") коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. У в'язниці він продовжував виконувати функції Провідника, підтримував зв’язок із підпіллям. 13 вересня 1939 року, коли положення польських військ на тій дільниці стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю.
      Тим часом, після загибелі у 1938 році провідника ОУН Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Після свого повернення Степан Бандера протягом двох тижнів налагоджує у Львові підпільну діяльність ОУН. У жовтні 1939 він перебрався зі Львова до Кракова. Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з в'язниць і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок Бандери, який у лютому 1940 року утворив "Революційний Провід ОУН" й перебрало собі назву ОУН-Б. 10 лютого 1940 року Степан Бандера очолив Революційний Провід ОУН.
      На початку 1940 року Бандера прибув до Італії. Був у Римі, де зустрівся зі своїм братом Олександром, який з 1933 року жив у Римі, навчався у Римській вищій школі економічно-політичних наук, захистив докторську дисертацію та працював у Римській станиці ОУН.
      У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН Степан Бандера був обраний Головою Проводу ОУН-Б. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Західних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу. Перед початком війни між Німеччиною та Радянським союзом Степан Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.
      На початку війни Похідні групи ОУН-Б проголосили створення органів місцевої влади в містах і селах України. Німецьку адміністрацію та війська поставили перед фактом про те, що місцеве населення обрало своїх голів міст, сільських війтів та сформувало українську поліцію. У Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створила уряд – Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Про те, в планах становлення "Нової нацистської Європи" про таку державу, як Україна не могло бути й мови. Уряд на чолі з Ярославом Стецьком гестапо заарештувало та відправило по тюрмах і концтаборах.
      Самого Бандеру, який у той час жив у Кракові і не брав безпосередню участь у подіях у Львові, гестапо взяло під арешт 5 липня 1941 року й відправило у берлінську тюрму, звідки незабаром його було переведено до концтабору Заксенхаузен. Німецьким в'язнем Степан Бандера був до грудня 1944 року. Тоді його і кількох інших провідних членів ОУН німці звільнили з ув'язнення, сподіваючись приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви.
      Після звільнення Степан Бандера переїхав до західної Німеччини. На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 року, що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН-Б 1947 року і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він активно налагоджує роботу української політичної еміграції, інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які підтримують контакт з Краєм. Окрім цього, він систематично друкує публіцистичні статті на шпальтах газет і журналів, часто дає інтерв’ю журналістам. У грудні 1950 року Бандера пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 року він вирішив піти з посту Голови Проводу всієї ОУН-Б, але це його рішення не було прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б. У 1955 році відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації.

Бандера Степан Андрійович. Посмертне фото

      Радянський уряд вбачав саме у Степані Бандері небезпечного ворога. 6 лютого 1946 року поет Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від західних політичних діячів видати Бандеру, як "запеклого злочинця супроти людства". Але ці домагання не дали бажаного результату. Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети – фізичне знищення провідника ОУН-Б. В 1947 році у Мюнхені з’явився агент МГБ Ярослав Мороз. Він мав вбити Степана Бандеру, але був викритий Службою Безпеки ОУН. Невдачі не зупиняли радянське керівництво і наступного року із сусідньої Польщі до Німеччини прибув Володимир Стельмащук. Він встановив місце перебування С. Бандери, але теж був викритий і зумів утекти. Через кілька років, а саме восени 1952 року у Мюнхен вже із Чехословаччини прибули два агенти "Лєгуда" і "Лєман". Їх арештували і засудили за шпигунство, хоча їхнім основним завданням була ліквідація Провідника ОУН.
      Усвідомлюючи усю небезпеку свого становища, Бандера зі своєю родиною постійно змінює місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, родина у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен у Баварії. Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель.
      15 жовтня 1959 року в під'їзді свого будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstrase), в Мюнхені близько 13 години агент КДБ Богдан Сташинський вбив Степана Бандеру зі спеціального пістолета, вистріливши йому в обличчя струменем розчину ціанистого калію. 20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof) на полі 43.

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 46/2010 від 20 січня 2010 року за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу провідникові Організації українських націоналістів Степану Андрійовичу Бандері посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

      Почесний громадянин Тернополя (30.04.2010, посмертно), Івано-Франківська (06.05.2010, посмертно), Львова (07.05.2010, посмертно), Долина Івано-Франківської області (21.08.2010, посмертно), Луцька (17.12.2010, посмертно), Червонограда Львівської області (28.12.2010, посмертно), Теребовлі Тернопільської області (13.01.2011, посмертно), Трускавця Львівської області (19.01.2011, посмертно), Жовкви Львівської області (26.01.2011, посмертно), Моршина Львівської області (05.05.2011, посмертно). Також мав звання почесного громадянина Хуста Закарпатської області (10.03.2010, посмертно), але 20 травня 2011 року був позбавлений його за рішенням суду.
      Пам'ятники Степану Бандері є на Львівщині у містах Львів (13.10.2007), Борислав Дрогобицького району (1998), Дрогобич (14.10.2001), Дубляни Жовківського району (2004), Моршин (14.10.1997), Мостиська, Самбір (30.11.2008), Стрий, Трускавець, Червоноград, селах Воля-Задеревацька Стрийського району (тут образ Степана Бандери увічнено чотири рази: бронзовий бюст на масивному постаменті, барельєф на одній з білокам'яних стел на алеї борців за незалежність України, барельєф на стіні присвяченого йому будинку-музею і барельєф на білокам'яної плиті поруч із музеєм), Каменка-Бузька; на Тернопільщині у містах Тернопіль (26.12.2008), Бережани, Бучач (15.10.2007), Заліщики (15.10.2006), Струсів Теребовлянського району (25.08.2009), Теребовля (1999), селах Вербів Бережанського району (2003), Козівка Тернопільського району (1992); на Івано-Франковщині у містах Івано-Франківськ (01.01.2009), Городенка (30.11.2008), Коломия (18.08.1991), Микитинці (26.08.2007), селах Грабівка Калуського району (12.10.2008), Середній Березів Косівського району, Старий Угринів Калуського району (08.1992. Перший пам'ятник (бюст) Степану Бандері в цьому селі був відкритий 14.10.1990, однак 30.12.1990 він був підірваний. Відновлений пам'ятник був знову відкритий 30.06.1991, однак 10.07.1991 знову був підірваний), Узин Тисменицького району (07.10.2007).
      На його честь створені: Музей Степана Бандери (Дубляни), Музей-садиба Степана Бандери (Воля-Задеревацька), Історико-меморіальний музей Степана Бандери (Старий Угринів), Музей Степана Бандери (Ягільниця), Музей визвольної боротьби імені Степана Бандери (Лондон).
      Його ім'ям названо вулиці у містах Львів, Луцьк, Рівне, Коломия, Тернопіль, Івано-Франківськ, Червоноград, Дрогобич, Стрий, Калуш, Ковель, Володимир-Волинський, Городенка та в інших місцевостях.

Бандера Степан Андрійович. Німеччина. Мюнхен. Цвинтар Вальдфридгоф (Waldfriedhof), поле 43


Бандера Степан Андрійович. Схема розташування могили. Німеччина. Мюнхен. Цвинтар Вальдфридгоф (Waldfriedhof), поле 43