Берест Олексій Прокопович
(09.03.1921 – 04.11.1970)
 

Берест Олексій Прокопович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 753/2005 від 06.05.2005)

Пам'ятники
Марки та монети

орден Золота Зірка

      Народився 9 березня 1921 року у селі Горяйстівка Охтирського району Сумської області у селянській родині. В одинадцять років залишився круглим сиротою. Опіку над дітьми взяли найстарші сестри. У школі вчився добре, мав хорошу пам’ять, але семи класів так і не закінчив, оскільки весною і осінню пропускав заняття, щоб допомагати сестрам на городі. Щороку під час літніх канікул допомагав дорослим у польових роботах, на збиранні врожаю. Коли при машинно-тракторній станції в Чупахівці, поблизу рідного села, організували курси трактористів, 16-річний Олексій пішов туди вчитися. Та трудився він трактористом недовго.
      В жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу. А вже в грудні група бійців, у якій був і Олексій Берест, на чолі з командиром роти встановлювала зв’язок між командним пунктом і мінометним підрозділом. Розділившись на дві групи, йшли тихо, розмотували кабель і відразу прикривали його снігом. Раптом Берест крикнув "Лягай!" і миттєво впав на командира, прикриваючи його. Куля прошила шинель Береста, ледве не зачепила плече. Друзі з іншої групи влучним пострілом зняли з дерева ворожого снайпера-"зозульку". Так в особовій справі першою після автобіографії з’явилась копія подяки червоногвардійцю Бересту за врятування життя командира.
      Вранці 22 червня 1941 року його та ще кількох зв’язківців викликали в штаб. Там звеліли зібрати власні речі і грузовик швидко помчав їх. На новому місці, куди приїхали вже зовсім ввечері, дізнались – на країну напали німецько-фашистські загарбники, а їх, кращих телефоністів, відібрали для забезпечення зв’язку з зенітними батареями, які формувались для відсічі ворожих авіаційних нальотів на Ленінград. Того ж дня зенітники вступили в тяжкі бої. Через рік Береста призначили вже командиром відділення.
      На початку війни Олексій Берест був прийнятий у комсомол, а в березні 1943 року на Волховському фронті – в партію. Відразу обрали парторгом окремої роти. Командири помітили організаторські й комісарські здібності Береста. Бо ж рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище, яке в той час знаходилось в Шуї. Правда, він не мав для цього загальної середньої освіти, та за всіма іншими вимогами підходив – брав участь у Фінській війні, був відмінним бійцем на фронті, мав досвід партійної роботи. Тож зарахували його відразу на другий курс. Заняття йшли прискореними темпами з ранку до вечора щодня. З грудня 1943 по вересень 1944 року курсанти оволоділи відведеною програмою.
      Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили його заступником по політчастині командира батальйону, яким командував капітан С.Неустроєв. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону фашистів на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна.
      У німецькій столиці кожен дім був опорним пунктом, та для наших військ найважливішим об’єктом був рейхстаг. Для кожної із дев’яти дивізій 3-ї ударної армії, які вели бої в центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над рейхстагом. Яке з’єднання першим захопить рейхстаг, те й завоює таку високу честь. На кожному з прапорів п’ятикутна зірка, трохи нижче – серп і молот, а справа внизу полотнища біля древка номер. Прапор за п’ятим номером дістався 150-й стрілецькій дивізії і переданий у перший батальйон, де був замполітом лейтенант О.Берест.
      Після форсування Шпреє батальйон капітана Неустроєва захопив приміщення німецького міністерства внутрішніх справ і гестапо, яке бійці назвали "будинок Гіммлера". Берест переписував килими, картини, статуї, щоб потім передати в музеї. В одному із сейфів знайшли коробку з швейцарськими годинниками, приготовленими для генералів рейха, підлеглі яких візьмуть Кремль у Москві. Берест вирішив вручити їх своїм солдатам, які взяли "будинок Гіммлера". Коли став вручати, простягнув руку незнайомий офіцер, який пізніше виявився із СМЕРШу. Замполіт з притаманною йому простотою мовив: "Я щось вас у боях тут не примітив. З таким довгими руками – до церкви. Там може й дадуть". Той під регіт бійців невдоволено пішов.
      Вранці з підвалу захопленого приміщення побачили сірий величезний будинок з колонами. Не відразу зорієнтувались, що це якраз і є той самий рейхстаг. Між ним і "будинком Гіммлера" – велика Королівська площа, розділена навпіл глибокою канавою з водою. Всюди траншеї, окопи, доти. У сусідньому парку Тіргартен зенітки, гармати і танки. Приміщення рейхстагу гітлерівці підготували до кругової оборони. Вікна і двері замуровані цеглою, зяють лише амбразури і бійниці. Тільки-но розвиднилось, почалась артпідготовка. Загриміли гармати, "катюші", великокаліберні снаряди вищерблювали камінь, але будинок стояв. Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм. Німці відповіли вогнем. Довелося залягти. Разом з батальйоном Неустроєва до рейхстагу увірвались бійці батальйону капітана В.І. Давидова. Тріскались і осідали від куль дзеркала, гучно падали кришталеві люстри, розколювались мармурові скульптури, все гриміло від зривів гранат. Зав’язався жорстокий бій за кожен метр, кожну кімнату, кожен поверх. У вікнах, на колонах, дверях, в залах з’являлось все більше і більше червоних прапорів і прапорців.
      Під вечір в рейхстаг приїхав командир дивізії Зінченко. Він наказав комбату негайно організувати встановлення прапора. Той дає доручення замполіту Бересту. Олексій бере з десяток автоматників, сержанта Єгорова і молодшого сержанта Кантарія з прапором і по сходах – швидко нагору. На другому поверсі заторохтіли автомати, розірвалось кілька гранат, та німецька група була швидко ліквідована. Артилерійськими снарядами сходи в окремих місцях були розбиті. Доводилось ставати один одному на плечі і вже по цьому ланцюгу підніматись прапороносцям вище. На дах вилізли всі троє, міцно закріпили прапор, який враз затріпотів на весняному вітрі.
      Вранці німці знову ринулись в контратаку, стріляли фаустпатронами. Та вибити наших бійців їм не вдалось. Тоді фашисти запалили меблі в одному із залів. Диміли килими і крісла, дерев’яні панелі стін і підлога. Полум’я швидко охопило частину приміщення. Але бійці його не залишили, загнали німців у підвал. Під кінець дня фашисти викинули білий прапор і попросили переговорів. При цьому виставили умову, оскільки в них у підвалі генерал і полковники, делегацію на переговорах повинен очолити офіцер не нижче полковника. Ф.Зінченко на той час уже від’їхав на командний пункт, у приміщенні за званням вище капітана нікого не було. На переговори випало йти Бересту. Він змив з обличчя сажу й пил, нашвидкуруч підшив білий підкомірець до гімнастерки, вдягнув чиюсь шкіряну куртку, щоб прикрити лейтенантські погони. Капітан Матвєєв подав йому свій новий кашкет з червоною околичкою. За ад’ютанта з Берестом пішов командир батальйону капітан С.Неустроєв, знявши пропалену місцями куфайку, щоб видно було бойові ордени. Переговори тривали понад дві години. Німецький представник кілька разів ходив з кимсь радитись. Німці тягнули час. Нарешті погодились на капітуляцію. Вранці 2 травня 1945 року німці викинули білий прапор і капітулювали. З підвалу потягнулись групи солдатів і офіцерів. Півтори години бліді, з понуреними обличчями, вони йшли повільно, піднявши догори руки. Їх було понад 1650 осіб, внизу залишилось майже 500 поранених.
      Падіння Берліна підтверджував Прапор Перемоги. Він був прострелений у кількох місцях, кулею розколоте древко – то німці намагались його зрізати вогнем. Але не вдалося. М.Єгоров і М.Кантарія знову, вже карабкаючись по металевих ребрах купола, в яких залишились осколки скла, що різали їм руки, перенесли прапор на вершину рейхстагу і встановили його там. Рейхстаг цього дня став місцем паломництва. Усім хотілось подивитися на рейхстаг, розписатись на його стінах. Червоних прапорів з’явилось по всьому приміщенню ще більше. Приїхали кореспонденти і фоторепортери. Прапор Перемоги встановлювався пізно ввечері, а всі фотознімки знаменитих воєнних фотокорів Є.Халдея, І.Шагіна, Б.Шейніна, А.Морозова, В.Тьоміна, що заполонили газети, були зроблені за світла цього дня. Потім для тих, хто позував, вони були приводом вимагати для себе нагороди за встановлення Прапора Перемоги.
      Серед них не було О.Береста. Він виконував нове завдання командування: супроводжував ешелон з репатрійованими – визволеними з німецьких концтаборів радянськими воїнами та тими, хто був вивезений фашистами на роботи, маючи при цьому кілька днів відпустки для відвідання рідного села. На Білоруський вокзал в Москві невідомий ешелон прибув на запасну колію пізно ввечері. Передавши людей, Олексій відразу відправився у свою Горяйстівку. Вже майже біля Харкова захворів тифом. Пасажири покликали провідника. На наступній станції Береста зняли з поїзда і відправили у найближчий на той час військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Тут він зустрів симпатичну медсестру Люду Євсєєву, одружився і разом з нею повернувся в Німеччину.
      Дослужував Берест у Чорноморському флоті. Офіцери в чорних пілотках не дуже шанували представників сухопутних військ, але Береста любили. На грудях в нього сяяв орден Червоного Прапора за штурм рейхстагу і взяття в ньому фашистів у полон, а поруч – ордени Червоної Зірки й Вітчизняної Війни першого ступеня, медалі.
      На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом в Берліні – капітану В.Давидову, сержанту М.Єгорову, молодшому сержанту М.Кантарії, капітану С.Неустроєву, старшому лейтенанту К.Самсонову. Прізвища О.Береста там не було. Можливо той випадок з офіцером СМЕРШу щодо годинника зіграв свою роль, а може, перепис цінностей в "будинку Гіммлера", які перекочували не в музеї, а на дачу одного із маршалів. А можливо, інцидент, коли в азарті наступу бійці, не розібравшись, яке приміщення штурмують, гранатою зірвали двері, постріляли, а виявилось, що то було посольство однієї з нейтральних держав, яка відразу подала ноту. Береста звинуватили "у поганій виховній роботі в батальйоні". Відстоювати його добре ім’я не було кому: Г.Жуков вже перебував в опалі, генерал-лейтенант К.Телєгін теж під слідством по справі Жукова, С.Неустроєв надовго запив. Він лише через багато років розповів Бересту про свою зустріч з колишнім членом Воєнради фронту К.Телєгіним, який запевняв, що у всьому винен Жуков. Мовляв маршал, прочитавши представлення до звання Героя, сказав: "Ще один політпрацівник" і власноручно викреслив Береста зі списку.
      Олексій Прокопович почав писати в різні інстанції, майже всі звернення залишались без відповідей. Берест добивався не звання, він хотів, щоб правда про підняття Прапора Перемоги взяла гору. А поки що її знали лише моряки, що служили поруч із ним. Демобілізованого Береста офіцери і матроси проводжали аж на вокзал, шкодували, що розлучаються, бо ж багато з них, дорослих людей, його називали "Батею". Берести поїхали на батьківщину Людмили Федорівни, в передмістя Ростова-на-Дону – село Покровське Некліновського району.
      Олексій Прокопович став працювати завідуючим райвідділом кінофікації. Якось в січні 1953 року з перевіркою прийшов ревізор, сказав, що в залі на кіносеансі людей більше, ніж продано квитків. Виявилось, що й справді так, касирка і бухгалтер допустили понад 5,5 тисячі втрат. Завели кримінальну справу. У протоколі опису майна під час арешту під надрукованим заголовком "Назва і опис предметів" олівцем слідчого записано: "Немає нічого", – а звинувачували ж у привласненні грошей! 14 квітня 1953 року вироком суду Береста позбавлено волі на 10 років і відправлено на лісоповал у пермські табори. На основі амністії від 27 березня цього ж року строк скорочено вдвічі. Він не став просити про помилування.
      Після повернення додому Берест влаштувався на роботу в ливарний цех гіганта комбайнобудування – заводу "Ростсільмаш". Отримав квартиру у будинку, на спорудженні якого багато і важко разом із робітниками підприємства працювала вся сім’я. Олексій Берест розумів, що як судимий, лишився всього минулого, але, звертаючись до високих військових керівників, просить, вимагає встановити історичну справедливість. Одного разу відправив листа навіть М.Хрущову. Описав все як було: як з боєм піднімались на дах, як укріплювали прапор, як ходив до німців на переговори. В листопаді 1961 року ЦК КПРС вирішив зібрати в Інституті історії марксизму-ленінізму закриту нараду з цього питання, куди викликали й Береста.
      Усіх запросили на Стару площу в кабінет Суслова. Там був начальник Головного політичного управління армії маршал Голіков, генерал-полковник Переверткін, колишній командир 150-ї дивізії Шатилов та ще багато інших військових і цивільних. Виступив Переверткін, сказав, що із 34 удостоєних звання Героя, майже половина припадає на 150-ту дивізію. І нікого з нагородами не обійшли. Шатилов підтвердив теж. Берест сподівався на Неустроєва, тому, що той найбільше знав про все це, але він мовчав, ховаючи погляд, дивився у стіл, а коли говорив, то повторював уже сказане. Врешті-решт вирішили нічого не змінювати, залишити як було.
      Після закритої наради в інституті, де виступив і Берест, все-таки в п’ятому томі шеститомної "Історії Великої Вітчизняної війни" з’явились більш-менш правдиві рядки: "В ніч на 1 травня за наказом командира 756 полку полковника Ф.Зінченка були вжиті заходи по встановленню на будинку рейхстагу Прапора, врученого полку Військовою Радою 3-ї ударної армії. Виконання цього завдання було покладено на групу бійців, яку очолив лейтенант О.Берест. Рано-вранці 1 травня на скульптурній групі, що вінчає фронтон будинку, вже майорів Прапор Перемоги: його встановили розвідники – сержанти М.Єгоров і М.Кантарія".
      3 листопада 1970 року о сьомій вечора Олексій Берест вів п’ятирічного внука Альошу з дитсадка. Переходили залізничне полотно біля платформи "Сільмаш". Попереду йшла жінка з маленькою дівчинкою. В цей момент під’їхала електричка. Великий натовп людей кинувся до неї. Хтось штовхнув дівча на рейки. У цей момент по паралельній лінії мчав поїзд. Олексій Прокопович кинувся рятувати дівчинку. Її вихопив з рейок, а сам вискочити не встиг. Поїздом його викинуло на платформу, що була навпроти. 4 листопада 1970 року о четвертій ранку, не приходячи до свідомості, Олексій Прокопович Берест помер. Похований на кладовищі селища Александрівка на околиці міста Ростов-на-Дону.

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 753/2005 від 6 травня 2005 року за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом уродженцю села Горяйстівка Охтирського району Сумської області Олексію Прокоповичу Бересту посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

      У музеї заводу "Ростсільмаш", де Олексій Берест працював бригадиром сталеливарного цеху, зберігаються зібрані про нього матеріали. На території заводу йому встановлено бюст. На прохідній заводу і на будинку, де він жив останні роки встановлені меморіальні дошки. У місті Ростов-на-Дону його ім'ям названо вулицю у Першотравневому районі, а також загальноосвітню школу № 7. Один з 16 барельєфів комплексу "Місто військової слави" у Ростові-на-Дону присвячений Олексію Бересту. 25 серпня 2005 року у місті Охтирка Сумської області йому встановлено пам'ятник. У червні 2009 року одна з вулиць міста Суми отримала ім'я Олексія Береста; 2 вересня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці йому відкрито меморіальну дошку.
      Нагороджений орденами Червоного Прапора (22.08.1946), Вітчизняної війни І ступеня (19.05.1945), Червоної Зірки (19.03.1945), медалями.

Берест Олексій Прокопович. Кладовище селища Александрівка на околиці міста Ростов-на-Дону (Росія)


Берест Олексій Прокопович. Кладовище селища Александрівка на околиці міста Ростов-на-Дону (Росія). Фрагмент