Гончар Олександр (Олесь) Терентійович
(03.04.1918 – 14.07.1995)
 

Гончар Олександр (Олесь) Терентійович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 1106/2005 від 14.07.2005)
ГЕРОЙ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 31.03.1978)

Пам'ятники
Марки та монети

орден Держава

медаль Серп і Молот

      Народився 3 квітня 1918 року у робітничому селищі Ломівка на околиці Катеринослава (нині Дніпропетровськ) в селянській родині. У 1921 році матір Олександра померла, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері) в село Суха Кобеляцького району Полтавської області. З 1925 року вчився у рідному селі, потім у селі Хорішках. У 1933 році, після закінчення семирічної школи в селі Бреусівка Козельщинського району, працював у редакції районної газети "Розгорнутим фронтом" (село Козельщина).
      Протягом 1933-1937 років О.Т. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики імені М. Островського, по закінченні недовго працював учителем у селі Мануйлівка, потім – в обласній молодіжній газеті "Ленінська зміна". З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в "Літературній газеті", "Піонери!", "Комсомольці України", "Молодому більшовикові". У 1938-1941 роках створені новели "Іван Мостовий", "Черешні цвітуть", "Орля", повість "Стокозове поле".
      У 1938 році поступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт. Був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї, двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 року окремою книгою "Фронтові поезії"). Під час війни нагороджений орденами "Слави" ІІІ ступеня і "Червоної Зірки", трьома медалями "За відвагу", медаллю "За оборону Києва".
      У 1945 році О.Т. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 році, працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі "Україна" надрукував романтичне оповідання "Модри Камень".
      Протягом 1946-1947 років Олесь Гончар написав романи "Альпи", "Голубий Дунай" (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), "Злата Прага" (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію "Прапороносці", уперше опубліковану в журналі "Вітчизна". У 1947-1959 роках вийшли його повість "Земля гуде", у якій зображено діяльність молодіжної підпільної організації "Нескорена Полтавчанка", очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк; збірки оповідань "Новели", "Весна за Моравою", "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Чари-комиші" (1958), "Маша з Верховини" тощо, повісті "Микита Братусь" (1951), "Щоб світився вогник" (1955), романи-дилогія "Таврія" (1952), "Перекоп" (1957), книги нарисів "Зустрічі з друзями" (1950, про Чехословаччину), "Китай зблизька" (1951).
      У 1960-ті роки вийшли роман "Людина і зброя" (1960, Державна премія УРСР імені Т.Г. Шевченка, 1962), книга нарисів "Японські етюди" (1961), роман у новелах "Тронка" (1963, Ленінська премія, 1964). Доля написаного наприкінці 1960-х років роману "Собор" склалася драматично. Роман "Собор" був опублікований у журналі "Вітчизна" у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
      Протягом 1970-1976 років письменник створив твори: роман "Циклон" (1970), збірник статей "Про наше письменство" (1972), повість "Бригантина" (1973), роман "Берег любові" (1976). Роман Гончара "Твоя зоря" (1980) отримав Державну премію 1982 року, вийшов збірник статей "Письменницькі роздуми" (1980). У 1986 році опубліковані повість "Далекі вогнища", новели "Корида", "Чорний яр", "Двоє вночі", повість "Спогад про океан". У 1991 році опубліковано збірник статей "Чим живемо. На шляхах до українського Відродження".
      Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднував з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах ("Про наше письменство", 1972; "О тех, кто дорог", 1978; "Письменницькі роздуми", 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
      Член КПРС (1946-1990). У 1959-1971 роках Олесь Гончар був головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986 роках – секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. У 1966 році на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю "Думаймо про велике". З 1973 року – голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. У 1978 році Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР. У 1992 році Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років".
      Помер 14 липня 1995 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 7).

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 1106/2005 від 14 липня 2005 року за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра письменнику Олександру (Олесю) Терентійовичу Гончару посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

      Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1978 року за великі заслуги в розвитку радянської літератури, плідну громадську діяльність і у зв'язку з шістдесятиріччям з дня народження письменнику Олесю Гончару (Гончару Олександру Терентійовичу) присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі "Серп і Молот ".
      Нагороджений двома орденами Леніна (1960, 31.03.1978), орденом Вітчизняної війни І ступеня (1985), орденом Трудового Червоного Прапора (01.04.1988).
      У Києві, у парку біля будинку, де він жив, встановлено пам'ятник О.Т. Гончару. На фасаді будинку, де він жив у Києві (вул. Богдана Хмельницького №68) і на будівлі бібліотеки Харківського державного університету встановлені меморіальні дошки, а на фасаді Дніпропетровського державного університету, якому присвоєно ім'я письменника, (проспект Карла Маркса №36) – його бюст. У селі Суха Кобеляцького району Полтавської області відкрито будинок-музей письменника. У багатьох містах України його ім'ям названо вулиці.

Гончар Олександр (Олесь) Терентійович. Байкове кладовище. Дільниця № 7


Гончар Олександр (Олесь) Терентійович. Схема розташування могили на Байковому кладовищі. Дільниця № 7