Кравчук Леонід Макарович
(10.01.1934)
 

Кравчук Леонід Макарович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 701/2001 від 21.08.2001)

Марки та монети

орден Держава

      Народився 10 січня 1934 року у селі Великий Житин Волинського воєводства Польщі, нині – Рівненського району Рівненської області, у селянській родині. Закінчив Рівненській кооперативний технікум; у 1958 році – Київський університет імені Т.Г. Шевченка за фахом економіст, викладач політекономії.
      У 1958-1960 роках – викладач політекономії Чернівецького фінансового технікуму. У 1960-1967 роках – консультант-методист, лектор Будинку політпросвіти, помічник секретаря, завідуючий відділу пропаганди та агітації Чернівецького ОК КПУ. У 1967-1970 роках – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію на тему: "Сутність прибутку за соціалізму та його роль у колгоспному виробництві" в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
      З 1970 року – завідуючий сектору перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної роботи, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідуючого відділу, з 1980 року – завідуючий відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ. З жовтня 1988 року – завідуючий ідеологічного відділу ЦК КПУ. З жовтня 1989 року – секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи, кандидат в члени Політбюро ЦК КПУ, з червня 1990 року – член Політбюро, другий секретар ЦК КПУ; член ЦК КПРС (07.1990-08.1991). Народний депутат Верховної Ради УРСР Х (1980-1985) та ХІ (1985-1990) скликань.
      У березні 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Ямпільського виборчого округу № 39 (Вінницька область). 15 травня 1990 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження. З 23 липня 1990 по грудень 1991 року – Голова Верховної Ради України.
      19-21 серпня 1991 року у Москві відбувся путч, після якого Л.М. Кравчук вийшов з лав Комуністичної партії та погодився на ініціативу депутатів з Народного руху проголосувати за Акт проголошення незалежності України, автором якого був депутат Левко Лук'яненко. З 24 серпня 1991 року Україна увійшла у якісно новий історичний етап свого існування, вже як самостійна держава.
      З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення основних атрибутів національної державності. Одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991 року парламентською постановою "Про військові формування в Україні" всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді. Згідно з "Концепцією оборони і будівництва Збройних сил України" створення останніх передбачалося шляхом переформування військових угрупувань колишнього СРСР, тобто на базі Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів та сил Чорноморського флоту. Чисельність Збройних сил України мала становити 0,8-0,9% від загальної кількості населення України (420-440 тисяч чоловік).
      31 серпня 1991 року Л.М. Кравчук підписав указ Президії Верховної Ради про заборону Комуністичної партії. 20 вересня 1991 року було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.
      Значну роль у становленні національної державності мав закон "Про громадянство України", який з'явився 8 жовтня 1991 року і встановлював єдине громадянство. Воно визначалося як невід'ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянами України стали всі особи, які на момент набуття чинності законом проживали на її території, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів і релігійних переконань, роду і характеру занять, не були на той час громадянами інших держав і не заперечували проти отримання громадянства. У тісному зв'язку із законом "Про громадянство України" перебувала "Декларація прав національностей України", прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 року. Вона гарантує всім народам, національним групам і громадянам, котрі проживають в Україні, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національною ознакою заборонена і суворо карається законом.
      1 грудня 1991 року в Україні відбулися перші президентські вибори. Л.М. Кравчук балотувався на посаду президента як безпартійний. Водночас його підтримали як активісти забороненої на той час компартії, так і частина націонал-демократів, які рекламували голову Верховної Ради як "батька незалежності". Зіграв свою роль і штучно створений для головного опонента Леоніда Кравчука – В'ячеслава Чорновола – образ "западенця-націоналіста". Кравчук переміг вже у першому турі, здобувши 19 643 481 голос (61,59%), В.М. Чорновіл зібрав 23,27%, Л.Г. Лук'яненко – 4,49%, В.Б. Гриньов – 4,17%, І.Р. Юхновський – 1,74%, Л.І. Табурянський – 0,57%. 5 грудня 1991 року склав свої депутатські повноваження у зв'язку із обранням на посаду Президента України.
      Одночасно з виборами Президента України відбувся загальнонаціональний референдум щодо проголошення незалежності України. На референдум було винесено одне питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала "За".
      Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Леонідом Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзні структури влади. На українській території перебувала значна частина Радянської Армії, яка підпорядковувалася Москві й у своїй основі особливою лояльністю до державотворчих процесів в Україні не вирізнялась. Існувала також небезпека некерованої дезінтеграції СРСР, що в умовах великої кількості зброї, передусім ядерної, на його території загрожувало непередбачуваними наслідками, у тому числі й для України.
      Чи не єдиною розумною альтернативою такому розвитку подій могли стати багатосторонні переговори між керівниками республік, які поки що входили до складу Радянського Союзу, та України про швидкий, але в той же час керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тому 7-8 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч лідерів Білорусі Станіслава Шушкевич, Росії Бориса Єльцина та України Леоніда Кравчука, тобто республік, які у 1922 році були серед співзасновників СРСР (четвертий суб'єкт – Закавказька федерація – давно припинив своє існування). Виходячи з того, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного падіння життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах Радянського Союзу, а також констатуючи, що об'єктивний процес виходу республік з його складу і утворення незалежних держав став реальним фактом, вони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Правовою підставою для заяви про остаточний демонтаж СРСР були декларації про державний суверенітет Білорусі, Росії та України, схвалені їх вищими законодавчими органами, а що стосується останньої – ще й результати Всеукраїнського референдуму.
      8 грудня 1991 року Б.М. Єльцин, Л.М. Кравчук та С.С. Шушкевич від імені своїх держав підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкриту як для всіх суб'єктів колишнього СРСР, так і інших країн. 21 грудня 1991 року до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, а у 1993 році і Грузія. 25 грудня 1991 року M.С. Горбачов склав повноваження Президента СРСР. Нові незалежні держави стали на шлях самостійного розвитку.
      Відразу після референдуму 1 грудня 1991 року розпочалося міжнародне визнання нової держави. Першою 2 грудня 1991 року незалежність України визнала Польща. Того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення з нею дипломатичних відносин. Наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою, розпочало свою роботу в Україні посольство цієї держави. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і Норвегія (24 грудня). До певної міри зволікали із визнанням української незалежності США, однак 25 грудня і Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексика та Ізраїль, пізніше – Німеччина, Австралія та Бразилія (26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнали 57 держав світу, а на початок березня 1992 року – 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва.
      Відтак перед першим Президентом Л.М. Кравчуком постало одне з найголовніших завдань – почати презентацію України, як держави, світовому загалу. Завдання це ускладнювалося тим, що на міжнародній арені Україна до цього часу доволі часто сприймалася як "частина Росії". З перших днів свого президентства Л.М. Кравчук, виступаючи за збереження сформованих за багато десятиліть українсько-російських відносин, водночас обстоював ідею про формування самостійної зовнішньої політики української держави. Основними завданнями української держави у контексті формування достойного образу держави за кордоном Президент вважав постійне ознайомлення світу з позитивним образом України, завоювання якомога більшої кількості політичних союзників, розвиток інтересу країн світу до інвестування в Україну, торгівлі з нею та обміну науково-культурними досягненнями.
      Визначним кроком для України стало рішення про відмову від ядерного озброєння. Л.М. Кравчук активно обстоював ідею позаблокового та без'ядерного статусу України. Під час зустрічі з послами іноземних держав у Києві 1993 року Президент України Л.М. Кравчук наголосив, що розпочате Україною ядерне роззброєння проводитиметься поетапно. Роззброєння супроводжувалося значними ускладненнями. Насамперед ця справа потребувала величезних коштів та зусиль. Однак рішення відмовитися від ядерної зброї було правильним і вигідним для молодої української держави, оскільки завдяки цьому кроку значно полегшувалася її інтеграція у світову спільноту.
      Після здобуття незалежності в основу діяльності України на міжнародній арені було покладено власні національні інтереси. Молода держава стає активною учасницею різноманітних міжнародних організацій, що також посприяло зміцненню міжнародних зв'язків та поширенню відомостей про Україну у світі. З 1992 року Україна бере участь у діяльності Організації з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ). Того ж року держава приєдналася до Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ, раніше – Міжнародного банку реконструкції і розвитку).
      Першому Президенту України доводилося працювати в умовах жорсткого психологічного тиску. Націоналісти звинувачували його в поміркованості, комуністи – у відмові від радянських переконань. До того ж деякі політики та й засоби масової інформації ставили у провину Л.М. Кравчуку доведення Радянського Союзу до розколу.
      Попри ці труднощі, саме за часів керівництва Кравчука держава Україна почала набувати усіх притаманних незалежній державі атрибутів. У січні 1992 року розпочалося складання військової присяги у Збройних силах України на вірність Україні. Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн. 15 січня 1992 року Президія Верховної Ради України ухвалила указ "Про Державний гімн України", яким затвердила мелодію національного гімну "Ще не вмерла Україна". 28 січня 1992 року Верховна Рада своєю постановою нарешті затвердила Державним прапором України синьо-жовтий стяг, який на момент проголошення незалежності України майорів уже над багатьма українськими містами й селами, був установлений у залі Верховної Ради, а 4 вересня 1991 року був урочисто піднятий над будинком парламенту. Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1992 року малим гербом України затверджено тризуб, який стане головним елементом великого герба України.
      Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони "Про державний кордон", "Про прикордонні війська України", "Про прокуратуру", указ Президента "Про утворення державного митного комітету України" тощо. У той же час значною перешкодою на шляху державного будівництва була відсутність нової конституції, без якої відкритими залишалися питання форми правління (президентська чи парламентська) і устрою держави (унітарна чи федеративна), розподілу повноважень між законодавчою і виконавчою владою тощо.
      Розбудовувалася дипломатична служба України. На середину 1992 року у Міністерстві закордонних справ налічувалося понад 200 штатних працівників. Для порівняння відзначимо, що в подібних Україні за територією і кількістю населення державах у зовнішньополітичних відомствах працювало значно більше людей. Певні ускладнення існували і зі справою виділення приміщень для українських посольств, оскільки усі закордонні радянські представництва, включно з майном, відійшли у власність Російської Федерації. Українським дипломатам також бракувало досвіду роботи та кваліфікації. Однак усі ці проблеми поступово вирішувалися, зокрема і за активного сприяння української діаспори.
      У 1992 році Верховна Рада Україна за поданням Президента Леоніда Кравчука прийняла Закон про заснування посади представника Президента, який став іще однією віхою на шляху укріплення вертикалі влади. Проте питання відносин між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалося невирішеним. Це ускладнювало справу управління.
      У період президентства Леоніда Кравчука постала Українська Православна Церква, пожвавилося релігійне життя, з підпілля вийшли греко-католики. Старі храми почали повертати релігійним громадам, а також будувати нові. Почало формуватися і громадянське суспільство. Зокрема, була створена громадська організація "Український союз промисловців та підприємців".
      Одне з найважливіших завдань української влади після проголошення державної незалежності України полягало у тому, щоб забезпечити нормальні умови життя, підняти рівень добробуту людей. Для цього необхідно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало 6 змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.
      У березні 1992 року Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони. Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення в аграрному секторі. Зокрема, створювалися фермерські господарства, чому сприяв закон "Про селянське (фермерське) господарство". У січні 1992 року Верховна Рада ухвалила закон "Про форми власності на землю", яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. Приймалися інші закони і постанови. У Міжнародний валютний фонд була спрямована розширена програма ринкових перетворень, яка була ним схвалена.
      Разом з тим, економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Вже у січні 1992 року Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 рік зросла в 100 разів, а нафти – в 300 разів. Враховуючи величезну залежність української економіки від російських енергоносіїв, це призвело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування маховика інфляції. Кризу у промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв'язків з колишніми союзними республіками. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Українські лідери не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберігали попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.
      Після вимушеного, вслід за Росією, відпуску цін в січні 1992 року в Україні проводилася відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 року місячна інфляція перейшла рубіж 50% тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 рік склав 85%, промислова продукція – 91%, продукція сільського господарства – 89%. Найбільший спад відбувся в транспортному сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку, які в 1992 році піднялися більш як у 30 разів.
      1 жовтня 1992 року прем'єр-міністр України В.П. Фокін був відправлений у відставку. З 2 по 12 жовтня 1992 року обов'язки прем'єр-міністра України виконував В.К. Симоненко, а 13 жовтня 1992 року Верховна Рада України затвердила нового прем'єр-міністра Л.Д. Кучму, колишнього директора найбільшого військового заводу "Південмаш". У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід із рубльової зони. У країні була введена власна національна валюта – карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л.Д. Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 року прем'єр-міністр одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. У перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною – посиленням кредитної емісії, безперестанною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені досягла рівня 70% на місяць. Намагання уряду Л.Д. Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 року Верховна Рада вдовольнила прохання Л.Д. Кучми, який так і не зумів знайти спільну мову з Президентом Л.М. Кравчуком, і звільнила його від обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'язки прем'єр-міністра виконував Ю.Л. Звягільський.
      Політика Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляції і податків. Вона зробила майже неможливою нормальну економічну активність – українські громадяни повинні були віддавати державі у вигляді податку 90% свого доходу. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання "тіньової економіки", або подальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.М. Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція пояснювалася не якимись високопатріотичними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема зберігаючи за собою керівні пости вони могли наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 році рівень інфляції в Україні становив 10200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).
      У 1994 році економіка країни опинилася на межі краху. Внутрішній валовий продукт порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво промислової продукції – на 27,8%, сільськогосподарської – на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992-1994 роки знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% внутрішнього валового продукту. Ціни порівняно з 1991 роком зросли у 102 рази.
      Подібна політика викликала значне невдоволення серед українського населення, яке нерідко ототожнювало погіршення свого матеріального становища із набуттям Україною державної самостійності. Загострилося протистояння між законодавчою та виконавчою гілками центральної влади, яке на тлі всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження та провести позачергові вибори.
      У березні 1994 року відбулися парламентські вибори. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у Верховній Раді. Найбільшого успіху домоглися ліві партії (комуністична, яка, користуючись демократичними законами, відновила свою діяльність після заборони, соціалістична та селянська), які, контролюючи понад третину мандатів, зуміли провести на посаду голови Верховної Ради свого представника – лідера Соціалістичної партії України О.О.Мороза. Члени цих партій очолили також значну кількість парламентських постійних комісій.
      Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, перший тур яких відбувся 26 червня 1994 року. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.М. Кравчук (38,36%), Л.Д. Кучма (31,17%), О.О. Мороз (13,33%), В.Т. Лановий (9,55%), В.Г. Бабич (2,48%), І.С. Плющ (1,24%), П.М. Таланчук (0,55%). Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, відбувся 10 липня 1994 року і дав перевагу Л.Д. Кучмі, який набрав 52,15% голосів виборців проти 45,06% у Л.М. Кравчука.
      У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Теребовлянського виборчого округу № 364 (Тернопільська область). 25 вересня 1994 року на черговому засіданні Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Член (уповноважений) групи "Конституційний центр" (до цього член фракції "Соціально-ринковий вибір"). Член Комісії з питань культури і духовності. Склав свої депутатські повноваження 12 травня 1998 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України ІІ скликання.
      До грудня 1996 року – президент Фонду сприяння мистецтвам України. Голова Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи (з 07.1997).
      Член СДПУ(О) (з 01.1998); член Політбюро СДПУ(О) (з 10.1998).
      29 березня 1998 року обраний депутатом Верховної Ради України ІІІ скликання від Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) (СДПУ(О), № 1 у виборчому списку). 12 травня 1998 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв'язках з СНД (з 07.1998). Член фракції СДПУ(О) (з 05.1998). Склав свої депутатські повноваження 14 травня 2002 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України ІІІ скликання.
      Співголова Всеукраїнського об'єднання демократичних сил "Злагода" (з 03.1999). Президент Українського муніципального клубу (з 07.2000). Президент Всеукраїнської доброчинної організації "Місія Україна – Відома" (з 06.2001).

      Указом Президента України Леоніда Кучми № 701/2001 від 21 серпня 2001 року за визначний особистий внесок у становлення і розбудову незалежної Української держави, багаторічну активну політичну та громадську діяльність народному депутату України Леоніду Макаровичу Кравчуку присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      31 березня 2002 року обраний депутатом Верховної Ради України ІV скликання від СДПУ(О) (№ 5 у виборчому списку). 14 травня 2002 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Керівник фракції СДПУ(О) (06.2002-04.2006). Член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (06.2002-04.2006). Склав свої депутатські повноваження 25 травня 2006 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України ІV скликання.
      У 2006 році балотувався до Верховної Ради від "Опозиційного блоку НЕ ТАК!" (№ 1 у виборчому списку), але вибори програв. У 2010 році – довірена особа кандидата у Президенти України Ю.В. Тимошенко у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.
      17 травня 2012 року Указом Президента № 328/2012 призначений Головою Конституційної Асамблеї, яка була створена тим же Указом як спеціальний допоміжний орган при Президентові України з метою напрацювання пропозицій щодо змін до Конституції України на основі узагальнення практики реалізації Основного Закону України, з урахуванням досягнень та тенденцій розвитку сучасного конституціоналізму, забезпечення залучення в установленому порядку до такої роботи провідних учених, представників громадянського суспільства і різних політичних сил, міжнародних експертів Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанська Комісія), експертів інших міжнародних установ та організацій.
      Кандидат економічних наук (1970).
      Нагороджений радянськими нагородами: орденом Жовтневої революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора; українськими нагородами: орденом Свободи (10.01.2014, за визначний особистий внесок у розбудову Української держави, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність), орденом князя Ярослава Мудрого II (09.01.2007, за визначну державну і політичну діяльність в ім'я побудови незалежної України, вагомий внесок у становлення та розвиток українського громадянського суспільства), ІІІ (10.01.2004, за визначні особисті заслуги у становленні та розвитку незалежної Української держави, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність та з нагоди 70-річчя від дня народження), IV (10.01.1999, за видатні особисті заслуги перед Українською державою в галузі державного будівництва, багаторічну громадську діяльність) та V (21.08.1996, за значний особистий внесок у становлення і розбудову суверенної демократичної Української держави та з нагоди п'ятої річниці незалежності України) ступеня, ювілейною медаллю "25 років незалежності України" (19.08.2016, за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу), Почесною грамотою Кабінету міністрів України (10.01.2004, за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний розвиток України та з нагоди 70-річчя від дня народження). Відзначений Срібним орденом "За вірність Вітчизні", орденом Міжнародної кадрової академії "За розвиток науки і освіти". Кавалер Великого хреста ордена Святого Станіслава (1999). "Людина Року" у номінації "Парламентарій року" (2001). Почесний доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія" (02.1998).
      Автор книг "Держава і влада: досвід адміністративної реформи" (2001), "Маємо те, що маємо" (2002), "Одна Україна, єдиний народ" (2010), більше 500 статей в українських і закордонних виданнях на тему внутрішньої і зовнішньої політики України.
      На честь Кравчука названа тачка-кравчучка. 31 січня 2014 року Укрпоштою випущено поштову марку вартістю 2 гривні, присвячену 80-річчю від дня народження Л.М. Кравчука.