Омельченко Олександр Олександрович
(09.08.1938)
 

Омельченко Олександр Олександрович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 702/2001 від 21.08.2001)

орден Держава

      Народився 9 серпня 1938 року у селі Зозів Липовецького району Вінницької області у родині колгоспників. Згодом родина переїхала до Карабачина Брусилівського району Житомирської області. У 1956 році закінчив Брусилівську середню школу зі срібною медаллю. У 1956-1959 роках навчався у Київському будівельному технікумі; у 1974 році закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом інженер-будівельник; у 1978 році – Київський інститут народного господарства; кандидатська дисертація "Комплексний вплив на бетонну суміш для інтенсифікації виробництва тонкостінних залізобетонних виробів" (1988).
      З квітня 1959 року – бетонник будкомбінату. З жовтня 1959 року проходив службу в лавах Радянської Армії. З жовтня 1960 року – майстер цеху збірного залізобетону будкомбінату Київського обласного будівельного тресту; майстер цеху, заступник начальника цеху Домобудівного комбінату №1 Головкиївміськбуду; начальник цеху, начальник відділу, з 1974 року – головний інженер, з 1976 року – директор заводу залізобетонних конструкцій №1 Домобудівного трест Головкиївміськбуду. З березня 1976 року – головний інженер Домобудівного комбінат №1 Головкиївміськбуду. З 1980 року – перший заступник начальника – головний інженер, з 1985 року – перший заступник начальника Головкиївміськбуду. З грудня 1987 року – радник-консультант з будівництва Республіки Афганістан. З березня 1989 року – головний інженер Укрбуду в Вірменії. З липня 1989 року – начальник управління будіндустрії, промбудматеріалів і стандартизації Держбуду УРСР. З липня 1990 року – заступник голови Київського міськвиконком.
      З травня 1992 року – генеральний директор Державного комунального підприємства "Київреконструкція". З травня 1994 року – заступник глави з питань будівництва Київської міської державної адміністрації. З жовтня 1994 року – заступник голови з виконавчої роботи з питань будівництва Київської міськради. З жовтня 1995 року – заступник голови, з 22 травня 1996 року – виконуючий обов'язки голови, перший заступник голови Київської міської державної адміністрації. З 8 серпня 1996 року – голова Київської міської державної адміністрації. З квітня 1998 року – голова Київської міської ради. З 30 травня 1999 року – Київський міський голова.
      Коли О.О. Омельченко очолив Київську міську державну адміністрацію місто було занедбане. Одне за одним закривалися підприємства, кияни втрачали роботу, а ті, хто її мав, місяцями не отримували зарплат. Довелося шукати вихід зі скрути – аналізувати, робити економічні обгрунтування, створювати відповідні господарські структури, заручатися підтримкою інвесторів. Усе це залишалося поза увагою киян, але невдовзі вони побачили результати діяльності влади – місто поволі оживало, з'явилися перші новобудови, площі й вулиці почали набувати сучасного вигляду, чимало промислових підприємств відновили роботу.
      Ці досягнення кияни пов'язують з ім'ям голови міської державної адміністрації, його надзвичайною енергією, наполегливістю, вмінням вирішувати нагальні проблеми й відстоювати власну думку. Він імпонував киянам своїм баченням проблем столиці, господарським хистом, патріотичною налаштованістю, вмінням перейматися чужим болем; дбав про соціально незахищених мешканців столиці, самотніх пенсіонерів, ветеранів війни, дітей-сиріт. Його програма дій була чіткою і виваженою: неухильне дотримання пріоритетності інтересів міста в усіх сферах життя, створення в столиці системи реального народовладдя, зміцнення самоврядних засад міської громади і – на основі цього – перетворення Києва на європейську столицю.
      У травні 1999 році 76% киян проголосувало за Олександра Омельченка як за міського голову Києва, у березні 2002 року – 73% виборців висловили йому свою підтримку.
      Він багато працював, мало не щодня був то на численних будівельних майданчиках, серед жителів околиці, де безліч проблем – від водопостачання до зсувів, то в студентській аудиторії. Під його керівництвом столиця динамічно розвивалася, невпізнанно змінювалася – будувалося житло, реконструювалися гуртожитки і старі будинки, зводилися об'єкти соціально-культурного призначення, відроджувалися пам'ятки історії. Стали до ладу нові станції метрополітену – "Лук'янівська" (30.12.1996), "Печерська" (30.12.1997), "Дорогожичі" (30.03.2000), "Сирець" (14.10.2004), "Бориспільська" (23.08.2005), "Вирлиця" (04.03.2006) Сирецько-Печерської лінії, "Житомирська", "Академмістечко" (24.05.2003) Святошинсько-Броварської лінії.
      У місті було створено досить розгалужену інфраструктуру соціального обслуговування громадян похилого віку, людей з особливими потребами. З року в рік поліпшувалося медичне обслуговування мешканців столиці, було збережено мережу лікувальних установ, її кадровий та технічний потенціал. Кияни отримували найвищу середньомісячну зарплату в Україні. Тепер люди шукали не просто якусь роботу, як іще кілька років тому, а престижну й високооплачувану. Місто стало відкритішим, проводилися численні фестивалі, конкурси, спортивні змагання і просто концерти. Київ стрімко розвивався і як туристичний центр. Мерія активно співпрацювала з Всесвітньою туристичною організацією.

      Указом Президента України Леоніда Кучми № 702/2001 від 21 серпня 2001 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у соціально-економічному та культурному розвитку столиці України – міста Києва голові Київської міської державної адміністрації, Київському міському голові Олександру Олександровичу Омельченко присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      У 1998 році балотувався до Верховної Ради України від виборчого блоку "Трудова Україна" (№7 у виборчому списку), але вибори програв. У 2002 році балотувався до Верховної Ради України від блоку "Єдність" (№1 у виборчому списку), але ці вибори теж програв. Кандидат у Президенти України на виборах 2004 року: у першому турі набрав 136 830 голосів (0.48%) посівши 8 місце (24 претенденти).
      У 2006 році залишив посади Київського міського голови та голови Київської міської державної адміністрації, програвши вибори Леоніду Черновецькому.
      Голова Української партії "Єдність" (09.2001-06.2005). Член президії Ради НС "Наша Україна" (03-11.2005); голова Київської міської організації Української партії "Єдність" (з 09.2006). Президент Асоціації міст України (11.1999-05.2006). Президент Федерації хокею України (12.1997-12.2007).
      30 вересня 2007 року обраний депутатом Верховної Ради України VІ скликання від блоку "Наша Україна – Народна самооборона" (№ 13 у виборчому списку). 23 листопада 2007 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Член фракції Блоку "Наша Україна – Народна самооборона" (23.11.2007-04.10.2011). Голова Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (26.12.2007-12.12.2012). Член Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин отруєння кандидата на пост Президента України Ющенка Віктора Андрійовича та з'ясування причин і виявлення осіб, винних у зволіканні з розслідуванням кримінальної справи і передачею матеріалів до суду (31.03.2009-13.04.2010). Член групи з міжпарламентських зв'язків з Австрійською Республікою. Склав свої депутатські повноваження 12 грудня 2012 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України VІ скликання.
      У 2012 році балотувався до Верховної Ради України від виборчого округу № 220 (місто Київ), але зняв свою кандидатуру. У 2014 році балотувався до Верховної Ради України від Радикальної партії Олега Ляшка у виборчому окрузі № 94 (Київська область), але за зверненням партії його кандидатуру було знято.
      Депутат Київської міської ради від Української партії "Єдність" (з 06.2014).
      Кандидат технічних наук. Полковник МВС.
      Заслужений будівельник України (30.03.1993, за значний особистий внесок у розвиток житлово-цивільного будівництва у місті Києві, високу професійну майстерність). Лауреат Державної премії України в галузі архітектури 2004 року (23.06.2004, за розроблення Генерального плану міста Києва на період до 2020 року).
      Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1986), орденом "Знак Пошани" (1982), медалями "За доблесну працю. На ознаменування 100-річчя від дня народження В.І. Леніна" (1970), "В пам'ять 1500-річчя Києва" (1982); орденом князя Ярослава Мудрого III (23.03.2006, за вагомий особистий внесок у культурний розвиток столиці України – міста Києва, організацію та забезпечення будівництва Київського академічного театру ляльок), IV (21.08.1999, за самовіддану працю, визначні особисті заслуги в державному будівництві, соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвитку України та з нагоди 8-ї річниці незалежності України) та V (08.08.1998, за визначний особистий внесок у соціально-економічний розвиток столиці України – міста Києва) ступеня, Почесною відзнакою Президента України (орден "За заслуги" ІІІ ступеня, 22.08.1996, за значний особистий внесок в організацію і забезпечення проведення капітального ремонту і реконструкції Палацу культури "Україна" в місті Києві), орденом Данила Галицького (24.08.2013, за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм), ювілейною медаллю "25 років незалежності України" (19.08.2016, за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу), Почесною грамотою Кабінету міністрів України (04.12.2003, за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди Дня місцевого самоврядування нагородити Київського міського голову, голову Київської міської державної адміністрації).
      Відзначений Срібним орденом Української Православної Церкви Святого князя Володимира ІІ ступеня (1999), орденом Святого архістратига Божого Михаїла (01.1999; УПЦ КП), медаллю "Різдво Христове – 2000", медаллю від Папи Римського Іоанна Павла ІІ, медаллю "В пам'ять 850-річчя Москви" (1997), Золотою медаллю імені В.Г. Шутова (2000, Росія), орденом Почесного Легіону (Франція), "Срібний Хрест" (Швеція), медалями "10-річчя Саурської революції" (1988), "Від вдячного афганського народу" (1988), "За заслуги" ІІІ ступеня Української Спілки Ветеранів Афганістану, орденом "Козацької доблесті" І ступеня (2001), медалями Жукова (1997), "Адмірал флоту Радянського Союзу Кузнєцов" (1998), "Орден Пошани", Золотою андріївською медаллю "60 років пам'яті", орденським знаком "Слава та вірність Вітчизні" ІІ ступеня. Лауреат премії імені І.Огієнка (2000). Почесний громадянин Києва (21.02.2013), Бучі Київської області (25.03.2002), Керчі Автономної Республіки Крим (2001).