Пронюк Євген Васильович
(26.09.1936)
 

Пронюк Євген Васильович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 787/2006 від 25.09.2006)

орден Держава

      Народився 26 вересня 1936 року у селі Хом’яківка Тисменецького району, Івано-Франківської області у родині сільського коваля. У 1945 році його батько був заарештований НКВС як учасник підпілля ОУН-УПА та засуджений на 15 років каторжних робіт на шахтах Воркути. У 1947 році разом з матір'ю, бабусею і братом був депортований в Караганду (Казахстан) на спецпоселення. Там невдовзі від непосильної роботи вантажницею на залізниці померла мати. Діти опинилися в дитячому будинку, спочатку в місті Саранську, пізніше – в місті Каркарала.
      У 1952 році, щоб уникнути, у зв’язку з наближенням 16-річчя, обліку в спецкомендатурі, Є.В. Пронюк добрався до Києва, де влаштувався робітником на завод імені Письменного. Працював токарем, електрозварювальником, контролером ВТК, одночасно навчався у вечірній школі. У 1960 році звільнився з заводу. У 1957-1962 роках навчався на філософському відділенні Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. З 1962 року працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР.
      З кінця 1950-х років – учасник національно-визвольного руху. Розповсюджував літературу нелегального українського самвидаву. У 1964 році написав для самвидаву статтю "Стан і завдання Українського визвольного руху", пізніше вилучену КДБ при арештах багатьох опозиціонерів у серпні-вересні 1965 року. Почалися утиски – не була видана книга Є.В. Пронюка про діяльність і творчість Остапа Терлецького, його не допустили до захисту кандидатської дисертації, призначеного на першу половину грудня 1965 року. КДБ через ЦК КПУ вимагав вигнання Є.В. Пронюка з Інституту філософії. Але директорові Інституту академіку Павлові Копніну вдалося захистити опального філософа. Він умовив працівників ЦК КПУ, висунувши прості аргументи: мовляв, Є.В. Пронюка в інституті вже всі знають, а при працевлаштуванні на іншій роботі цей чоловік залучатиме нових людей до свого розуміння речей. Є.В. Пронюк залишився працювати, але вже не науковим спвробітником, а бібліографом у бібліотеці Інституту.
      13 січня 1972 року КДБ почало широкі переслідування, арешти учасників національно-визвольного руху. Однак Є.В. Пронюк зі своїми однодумцями не припиняв розповсюдження самвидавної літератури, не відмовлявся від пошуків інших способів протесту. Він замислив видання шостого числа "Українського вісника" з метою відвернути звинувачення арештованого В'ячеслава Чорновола у виданні журналу після його арешту. За допомогою студентів університету йому вдалося видати черговий номер часопису, присвячений арештам українських діячів культури, науки та мистецтв. Усе це він робив під уже неприхованим стеженням КДБ. Відтак 6 липня 1972 року Є.В. Пронюк був заарештований, звинувачений у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди з метою підриву й ослаблення радянської влади" за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. У грудні 1973 року засуджений Київським обласним судом на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Утримувався в таборах №№ 35, 37, 36 Пермської області. Брав активну участь у боротьбі політв’язнів за свої права. Відоме місячне голодування в 35-й зоні пов’язане з відстоюванням прав Є.В. Пронюка, переслідуваного КДБ в таборі. На засланні в Узбекистані у нього склалися дружні стосунки з місцевим населенням – каракалпаками, корейцями, казахами, татарами. Небайдужому українцеві вдається домогтися газифікації аулу-радгоспу імені ХХІІ партз'їзду КПРС Каракалпацької АРСР, де він був поселений на заслання 1979-1984 років.
      Повністю відбувши термін, у квітні 1984 року повернувся в Київ. З труднощами влаштувався на роботу бібліотекарем в Науково-дослідний інститут "Державтотранспроект". У 1988 році брав участь у створенні Української Гельсінкської Спілки (УГС), був членом її виконкому. Того ж року, як член ініціативної групи, створив Український "Меморіал" імені В.Стуса. Стараннями Є.В. Пронюка 3 червня 1989 року відбулися установчі збори колишніх політичних в'язнів комунізму, які проголосили створення нової громадської організації – теперішнього Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. Учасниками цього зібрання на Львівській площі просто неба стали близько сотні осіб. Головою товариства обрали Євгена Пронюка. Восени 1989 року товариство організувало перепоховання у Києві праху Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.
      Є.В. Пронюк був також активним членом виконкому Української Гельсінкської спілки, потім став одним із фундаторів Української республіканської партії, багато років був членом її проводу. Був серед організаторів Народного Руху України (НРУ).
      У березні 1990 року його обрали депутатом першої демократичної Київської міської ради від округу № 279 (Шевченківський район). Був головою її Демократичного блоку (1992-1993), членом президії Київради (06.1990-04.1992), головою комітету з гуманітарних питань (1992-1994). Є.В. Пронюк – один із тих столичних депутатів Київради, які 24 липня 1990 року підняли на щоглі на Хрещатику, 36 національний синьо-жовтий прапор. Тоді він був членом комісії міськради ще й з питань військової служби та захисту військовослужбовців – йому вдалося врятувати українських військовослужбовців від дідівщини у радянській армії, влаштовуючи їх на службу в створювані в той час частини Збройних сил України. У червні 1991 року І Всесвітній конгрес українських політв'язнів, організований Є.В. Пронюком, прийняв резолюцію про негайне надання Україні незалежності. Двічі балотувався до Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу № 7 (місто Київ): у березні 1990 року програв у 2-му турі виборів, а у березні 1992 року вибори не відбулися через низьку активність виборців.
      У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Тисменицького виборчого округу № 205 (Івано-Франківська область). 11 травня 1994 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Голова підкомітету з питань громадян з особливим правовим статусом Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Член групи "Державність" (до 06.1996). Склав свої депутатські повноваження 12 травня 1998 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України ІІ скликання.
      У 1998 році балотувався до Верховної Ради України від виборчого округу № 86 (Івано-Франківська область), але програв, посівши 9-е місце (21 претендент). У 2002 році балотувався до Верховної Ради України від блоку "Єдність" (№ 37 у виборчому списку), але блок до парламенту не пройшов.
      Займався справами Товариства політичних в'язнів і репресованих. Вся його діяльність була спрямована насамперед на відновлення прав громадян, які зазнали переслідувань від тоталітарного режиму, на вшанування пам'яті загиблих у боротьбі за незалежність України, розвиток громадянського суспільства. Член Міжнародної асоціації колишніх політичних в'язнів і жертв комунізму.

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 787/2006 від 25 вересня 2006 року за громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, плідну громадсько-політичну діяльність на благо України голові Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих Євгену Васильовичу Пронюку присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      Нагороджений орденом Свободи (20.01.2010, за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України), орденом "За заслуги" I (26.11.2005, за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність), II (21.08.2001, за значний особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України, вагомі трудові досягнення та з нагоди 10-ї річниці незалежності України) та ІІІ (14.11.1996, за значний особистий внесок у побудову демократичного суспільства, багаторічну активну правозахисну діяльність) ступеня. Відзначений Почесним орденом "Січовий хрест" (1995), орденом Угорщини "Хрест за заслуги" (1996), медаллю "За віддану працю для добра всього українського народу та жертвенний вклад на визволення України та підтримку свободи всім народам світу" (Спілка визволення України, 1977).
      Автор близько 80 наукових праць з історії української філософії, політології, книги "За хліб не платять свободою" (2001). У 2007 році нарешті захистив кандидатську дисертацію на тему "Остап Терлецький в ідейній боротьбі в Галичині 70-х років XIX століття" (Інститут філософії імені Г.Сковороди НАНУ).