Руденко Микола Данилович
(19.12.1920 – 01.04.2004)
 

Руденко Микола Данилович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 1347/2000 від 19.12.2000)

Пам'ятники

орден Держава

      Народився 19 грудня 1920 року у селі Юр'ївка Лутугінського району Луганської області в родині шахтаря. Отримав середню освіту. У вісім років через травму перестав бачити на ліве око.
      Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію – ні, тому, демобілізувавшись у 1946 році, Руденко в університет не повернувся. Отримав інвалідність II-ї групи.
      Після виходу в 1947 році збірки віршів "З походу" прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва "Радянський письменник", був редактором журналу "Дніпро" (1948-1950), секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ. Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики "космополітів" громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, перебував на творчій роботі.
      Автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, "Вітер в обличчя" (1955), "Остання шабля" (1959), "Орлова балка" (1970-ті) фантастичних романів "Чарівний бумеранг" (1966), "Слідами космічної катастрофи" (1962), поеми "Хрест" (1976, про голод 1933 року).
      Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС "культу особи Сталіна". Микола Руденко був переконаний, що справа не в самому Сталіні, а в ученні, яке лягло в основу держави. Штудіювання "Капіталу" переконало Руденка в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі – у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях "Економічні монологи", яка з’явилася в самвидаві в 1975 році, і "Енергія прогресу", у романі "Формула Сонця". У 1974 році за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, у 1975 році – зі Спілки письменників України.
      На початку 1970-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення "Міжнародної амністії". 18 квітня 1975 року заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Великої Вітчизняної війни.
      9 листопада 1976 року на квартирі А.Д. Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи (УГГ). Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум № 1, у розділі "Типові порушення прав людини" були дані про голод 1933 року, про репресії 1930-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв'язнів.
      23-24 грудня 1976 у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 5 лютого 1977 року Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО міста Донецька, де було порушено справу проти нього. Суд відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в місті Дружківка Донецької області ("процес у справі Руденко-Тихого"). Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденко кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу "Енергії прогресу" у вироці сказано, що праця "має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад". У ній Руденко "робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів". "У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад". Нема у вироці й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.
      Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденко – усього 17 назв. Микола Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (село Лісове) і ЖХ-385/3 (село Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни ІІ-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 року етапували в ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області. За участь у страйках в'язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали ШІЗО і ПКТ. Змінивши групу інвалідності на ІІІ-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.
      15 серпня 1981 року його дружина Раїса була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в селі Барашево в Мордовії.
      5 березня 1984 року Руденко відправлений етапом на заслання в село Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у грудні 1987 року до Мюнхену (Німеччина), а у січні 1988 року до Нью-Йорку (США). Працює на радіостанціях "Свобода" і "Голос Америки". У 1988 році позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.
      У 1988 році Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко "Українцем року" – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 році обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США).
      У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві та реабілітований. У 1991 році осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки. Був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 року – член Республіканської Християнської партії. У 1998 році вийшли головні праці життя – книги "Найбільше диво – життя. Спогади" та "Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії".

      Указом Президента України Леоніда Кучми № 1347/2000 від 19 грудня 2000 року за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність письменнику Миколі Даниловичу Руденко присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      Помер 1 квітня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниці № 49б).
      Лауреат Міжнародної премії імені В.Винниченка (1990), Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1993). Нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня, шістьма медалями; орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (29.11.1996, за багаторічну активну правозахисну діяльність, вагомий особистий внесок у розвиток української літератури).
      У Києві на фасаді будинку, де жив Герой (вулиця Богдана Хмельницького № 68), йому встановлено меморіальну дошку.

Руденко Микола Данилович. Байкове кладовище. Дільниця № 49б


Руденко Микола Данилович. Схема розташування могили на Байковому кладовищі. Дільниця № 49б