Митрополит Володимир
(Сабодан Віктор Маркіянович)
(23.11.1935 – 05.07.2014)
 

Митрополит Володимир(Сабодан Віктор Маркіянович)

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 745/2011 від 09.07.2011)

орден Держава

      Народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці Летичівського району Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області в селянській родині. Батьки Феодосія Іванівна та Маркіян Арсенович були людьми глибоко віруючими, у вірі й благочесті виховали своїх чотирьох синів, з яких Віктор був наймолодшим.
      Особливу роль у духовному зростанні майбутнього першосвятителя відігравала мати, з якою маленький Віктор був особливо близький. Як молодший, він допомагав виконувати хатню роботу: мив посуд, прибирав, підбілював піч. Мати була для нього найдорожчою людиною. Вона ніколи не підвищувала голос, завжди була ніжною, ласкавою, стриманою. Навчала не тільки словом, а й самою справою. Досить було материного погляду – схвального чи суворого, щоб діти зрозуміли, чого від них вимагають. Слухняність до старших була беззаперечною. Мати вклала в синів усю свою душу, віддала всі сили для їх гідного виховання. І Віктор, як і його брати, через усе життя проніс материнську любов у своєму серці.
      З дев'яти років Віктор почав виконувати різні послухи у Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. У 1944 році, коли ще гриміла війна, він вступив до марковецької початкової школи. З 5 по 7 клас навчався в сусідньому селі Івонинці, де була семирічна школа, потім у меджибозькій середній школі. З перших шкільних днів Віктор відзначався добрими здібностями й старанністю, був відмінником.
      Після закінчення середньої школи у 1954 році вступив до Одеської духовної семінарії. У 1958 році Віктор Сабодан вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив 1962 року зі ступенем кандидата богослов'я за наукову працю "Христос Спаситель – Начальник світу". Роки навчання в Ленінградській духовній академії припали на нелегкий час "хрущовської відлиги", яка призвела до нової хвилі гонінь на Церкву. Закривали монастирі, храми, духовні навчальні заклади. У результаті на величезній території колишнього Радянського Союзу залишилося тільки дві академії – у Ленінграді та Загорську і три семінарії – у Ленінграді, Загорську й Одесі.
      11 червня 1962 року Віктору Сабодану було вручено диплом про закінчення повного чотирирічного курсу Ленінградської духовної академії. На його прохання після закінчення академії був направлений в Одеську єпархію. 14 червня 1962 року Високопреосвященнійшим Борисом (Віком), митрополитом Херсонським і Одеським, Віктор Сабодан був висвячений у сан диякона, 15 червня – у сан ієрея, 26 серпня – пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного великого князя Володимира. Духовним отцем під час постригу став преподобний Кукша Одеський, який тоді був духівником Свято-Успенського чоловічого монастиря. Ієромонах Володимир був призначений викладачем Одеської духовної семінарії, де виконував обов'язки старшого помічника інспектора, водночас обіймаючи посаду секретаря Одеського єпархіального управління.
      У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії. Того самого року возведений у сан ігумена. Після закінчення аспірантури, згідно з резолюцією Святійшого Патріарха Алексія І, призначений на посаду ректора Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. Дотепер з любов'ю згадують одесити ректора семінарії архімандрита Володимира як невтомного трудівника, глибокого богослова, блискучого проповідника, талановитого адміністратора. Можна тільки уявити собі, наскільки важко в ті роки було нести послух ректора єдиної тоді в Україні духовної школи. Простота й мудрість молодого ректора, його доступність, чуйність і уважність до потреб викладачів і учнів на все життя привернули до нього серця його колишніх підопічних.
      Здібності й активна церковна діяльність архімандрита Володимира на посаді ректора Одеської духовної семінарії привернули до нього увагу священноначалія Руської Православної Церкви. Його почали залучати до заходів, що їх організовував Відділ зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату. Постановою Святійшого Патріарха та Священного Синоду 1966 року архімандрита Володимира було призначено заступником начальника Руської Духовної Місії в Єрусалимі.
      23 червня 1966 року Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій і Священний Синод визначили архімандритові Володимиру бути єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії, з дорученням виконувати обов'язки представника Руської Православної Церкви у Всесвітній Раді Церков. Єпископську хіротонію очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії звершилося на свято Тихвінської ікони Божої Матері 9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври.
      28 листопада 1968 року єпископ Володимир був призначений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року – єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керуючий Сумською єпархією. Протягом 1970–1973 років Володимир був відповідальним редактором журналу "Православний вісник".
      18 квітня 1973 року призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії та семінарії, 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 року архієпископові Володимиру присвоєне звання професора Московської духовної академії, а 5 червня 1979 року він захистив магістерську дисертацію на тему "Еклезіологія у вітчизняному богослов'ї".
      Труди ректора Московських Духовних шкіл, його високий авторитет як богослова й церковного діяча здобули йому заслужену повагу на батьківщині й за кордоном. 3 березня 1976 року архієпископ Володимир постановою Священного Синоду включений до складу Комісії з питань християнської єдності, у 1978 році обраний членом Комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 1981–1988 роках входив до складу Комісії з підготовки та проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі.
      16 липня 1982 року архієпископа Володимира призначено на Ростовську й Новочеркаську кафедру з возведенням у сан митрополита. 28 березня 1984 року призначений Патріаршим Екзархом Західної Європи. З 30 грудня 1987 року – керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 року тимчасово керував Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 1980-х років митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 року на установчій конференції Радянського фонду милосердя та здоров'я був обраний членом президії і правління фонду. З 10 квітня 1989 року очолював Комісію з питань вивчення матеріалів з реабілітації духовенства та мирян, репресованих у роки гонінь на Церкву.
      3 травня 1990 року призначений головою Комісії з організації та проведення похорону Патріарха Пимена, пізніше увійшов до складу Комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору Руської Православної Церкви. 1990 року був одним із трьох кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю голосів після обраного Патріархом митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Ридигера).
      На Архієрейському Соборі РПЦ 30–31 січня 1990 року для підвищення авторитету священноначалля Православної Церкви в Україні було прийняте нове "Положення про екзархати". Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духовенство й віруючі отримали можливість самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями.
      10 липня 1990 року Синод Українського Екзархату ухвалив "Звернення єпископату Української Православної Церкви до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і Священного Синоду Руської Православної Церкви", головним пунктом якого було прохання про надання Українській Православній Церкві незалежності й самостійності в управлінні.
      Надання Українській Православній Церкві статусу незалежної й самостійної в управлінні відповідало реаліям суспільного й релігійного життя в Україні й водночас зберігало канонічну єдність із киріархальною Церквою, а через неї – зі Вселенським Православ'ям. Українська Православна Церква отримала статус, який мала Київська митрополія в XVІІ столітті.
      1-3 листопада 1990 року у Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви, який прийняв постанову: "Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ та єпископату Руської Православної Церкви із проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів". Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату Української Православної Церкви і віруючого народу. Питання про дарування автокефалії Українській Православній Церкві розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві 31 березня – 5 квітня 1992 року.
      27 травня 1992 року у Харкові відбувся Собор архієреїв Української Православної Церкви, який більшістю голосів (16 з 18) обрав Предстоятелем Української Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира, який у цей час перебував на богословській конференції у Фінляндії.
      28 травня 1992 року Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння на посаді Предстоятеля Православної Української Церкви. Згідно з цією постановою, Митрополитові Володимиру в межах України був наданий титул "Блаженніший" із правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 18–23 лютого 1997 року титул "Блаженніший" був закріплений за Предстоятелем Української Православної Церкви на всій канонічній території Руської Церкви).
      11 червня 1992 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив рішення Харківського Собору Української Православної Церкви. Помісний Собор Української Православної Церкви 26 червня 1992 року в Києві визначив: "Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27–28 травня 1992 року канонічним і ухвалити всі його діяння й постанови, які вважати законними". Рішення Архієрейського Собору Української Православної Церкви було схвалене та прийняте всіма Помісними Православними Церквами.
      20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув до Києва. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Владика Володимир розпочав словами: "Я прибув не у відрядження й не закордон, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні".
      Українська Православна Церква складається з 44 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводилося стикатися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира, як Предстоятеля, кількість парафій збільшилася з 5,5 тисяч у 1991 році до 10554 у 2004 році. Цими громадами опікуються близько 9 тисяч священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 році до 161 у 2004 році. У них несуть послух близько 5 тисяч ченців.
      На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира в Українській Православній Церкві функціонували 4 духовні семінарії та академія, до 2004 року кількість духовних навчальних закладів зросла до 15. Діють біля 4 тисяч недільних шкіл. Українська Православна Церква має близько 100 періодичних видань, в багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- і радіо агенціями, що сприяє проповіді Слова Божого. Предстоятель Української Православної Церкви із архіпастирським словом звертався до пастви в щотижневій програмі "Світ православ'я", писав вірші, багато з яких покладено на музику та стали популярними в народі України. У березні 1996 року Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН із питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. У 2009 році, мав великі шанси бути обраним патріархом, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським.

      Указом Президента України Віктора Януковича № 745/2011 від 9 липня 2011 року за видатні особисті заслуги в утвердженні духовності, гуманізму та милосердя в суспільстві, багатолітнє сумлінне служіння Українському народові, з нагоди 45-річчя хіротонії та 20-ї річниці незалежності України Предстоятелю Української православної церкви, митрополиту Київському і всієї України Володимиру (Сабодану Віктору Маркіяновичу) присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      Помер 5 липня 2014 року о 6:05 ранку у Київському міському Центрі серця після тривалої хвороби. Похований у Києві на кладовищі Дальніх печер Києво-Печерської Лаври біля храму Різдва Богородиці.
      Почесний доктор декількох університетів та наукових закладів світу, дійсний член Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній та Соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи.
      Нагороджений орденами Руської Православної Церкви: преподобного Сергія Радонезького I ступеня (1979), рівноапостольного князя Володимира I ступеня (1985), святого апостола Андрія Первозваного (2000), орденом святителя Олексія, Митрополита Московського (23.11.2005, за визначний особистий внесок у відродження православ'я в Україні), орденом Слави і Честі (2010); орденом Української Православної Церкви преподобних Антонія та Феодосія Печерських I ступеня; орденами всіх Помісних Православних Церков. Нагороджений державними нагородами СРСР: орденом Дружби Народів (1988); державними нагородами України: орденом Свободи (23.11.2010, за видатні особисті заслуги в утвердженні миру і суспільної злагоди, багатолітню подвижницьку діяльність з відродження духовності та національно-культурної самобутності Українського народу), орденом князя Ярослава Мудрого I (22.07.2008, за визначний особистий внесок в утвердження духовності, гуманізму та милосердя, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі), II (23.11.2005, за багаторічну церковну, благодійну і милосердницьку діяльність та з нагоди 70-річчя від дня народження), III (19.06.2002, за визначний особистий внесок в утвердження православ'я в Україні, розвиток міжконфесійних зв'язків, багаторічну плідну церковну діяльність), IV (20.11.2000, за видатні особисті заслуги перед Українською державою в сфері державно-церковних відносин, плідну благодійну і милосердницьку діяльність та у зв'язку з 65-річчям від дня народження) та V (28.07.1999, за багаторічну плідну церковну діяльність, спрямовану на утвердження православ'я в Україні) ступеня; державними нагородами Росії: орденом Олександра Невського (11.07.2013, за великий внесок у розвиток дружніх відносин між народами і зміцнення духовних традицій), орденом Пошани (28.06.2005, за заслуги у розвитку духовних і культурних традицій та зміцнення російсько-українських відносин), орденом Дружби (19.01.2004, за великий внесок в зміцнення і розвиток духовних зв'язків, дружби і співпраці між народами Російської Федерації і Україні), Почесною грамотою Президента Російської Федерації (25.09.2010, за вагомий внесок у зміцнення духовної єдності Росії і Україні, розвиток відносин добросусідства і співробітництва між народами Росії та Україні), нагрудним знаком МЗС Росії "За внесок у міжнародне співробітництво" (2010); нагородами Придністров'я: орден Пошани (18.11.2005, за великий внесок у справу зміцнення дружби, співпраці, добросусідства, у відродженні та зміцненні Православ'я між братніми народами України та Придністровської Молдавської Республіки і у зв'язку з 70-річчям від дня народження).
      Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. У 1997-1998 роках побачило світ шеститомне видання його праць.
      Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 10 листопада 2005 року Блаженнішому Митрополитові Володимиру було присвоєне звання "Почесний професор Київської Духовної Академії". Того ж дня в Київських духовних школах була заснована стипендія "Імені Блаженнішого Митрополита Володимира" для найкращого за успішністю навчання студента духовної академії в розмірі 500 гривень, для вихованця духовної семінарії – 300 гривень. Кандидатури стипендіатів затверджує ректор і Вчена рада Київської Духовної Академії.

Володимир (Сабодан Віктор Маркіянович). Київ, кладовище Дальніх печер Києво-Печерської Лаври біля храму Різдва Богородиці