Шапіро Анатолій Павлович
(18.01.1913 – 08.10.2005)
 

Шапіро Анатолій Павлович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 768/2006 від 21.09.2006)

орден Золота Зірка

      Народився 18 січня 1913 року в місті Костянтиноград (нині Красноград) Полтавської області. Закінчив середню школу, у 1934 році – інженерно-педагогічний інститут у Запоріжжі, отримав диплом інженера-технолога. У 1935 році був мобілізований до лав Червоної Армії, де після однорічних курсів в учбовому радіобатальйоні Харківського військового округу, отримав звання молодшого лейтенанта.
      Після демобілізації працював за фахом в Запоріжжі і Дніпропетровську. У жовтні 1941 року добровольцем (був на броні) пішов на фронт. Лейтенант А.П. Шапіро почав війну в Мінеральних Водах командиром взводу зв'язку 76-ї морської стрілецької бригади. Восени 1941 року батальйону доручили вибити німців з "п'ятачка" на іншому березі річки Мостриці, що недалеко від селища Мостового. Металевий міст, який зв'язував береги річки, був підірваний нашими саперами при відступі. Була проведена вся необхідна підготовка: проведена розвідка і встановлена можливість використання настилу для подолання по ньому підірваної частини мосту, відібрана група найхоробріших і надійніших моряків, в 300-400 метрах вгору за течією імітувалася помилкова спроба форсування річки для відвернення уваги противника. Комбат йшов (точніше – повз) попереду загону, завдання було виконане, вони перебили фашистів, закріпилися на "п'ятачку", а незабаром і допомога підійшла.
      Незабаром А.П. Шапіро призначили заступником командира стрілецького батальйону, а ще через місяць – командиром батальйону. Він воював на Північному Кавказі, приймав участь у важких оборонних боях на Кубані, визволяв міста Туапсе і Ростов-на-Дону, воював в районі Таганрога, на річці Міус у 1942 році, у липні 1943 року воював на Курській дузі, де під Прохорівкой був поранений і потрапив до шпиталю. У вересні 1943 року 76-ту морську стрілецьку бригаду було розформовано. Після одужання А.П. Шапіро був направлений у 30-ту Іркутську дивізію командиром батальйону, потім у 100-ту стрілецьку дивізію 106-го стрілецького корпусу також комбатом. Він приймав участь у форсуванні Дніпра, у звільненні Польщі, у тому числі Освенціма (по-німецькі – Аушвіц) і Чехословаччини.
      Концентраційний табір Освенцім визволяли 100-та, 107-ма, 322-га і 108-ма дивізії. По мірі просування радянські війська до Освенціму німці почали гарячково укріплювати далекі і ближні рубежі і підступи до табору, бажаючи виграти час і замести сліди небачених в історії людства злочинів. Штурмовому загону, спеціально створеному для штурму сильно укріпленого села в 11 кілометрах від Освенціма, було поставлено завдання звільнити село до кінця дня 24 січня 1945 року. Усі підступи до села було заміновано. З верхніх поверхів костьолів, а їх в цьому невеликому селі було два, вся смуга наступу прострілювалася кулеметним вогнем. Голову не можна було підняти. Але, не дивлячись на це, 24 січня село від ворога було очищено. За селом був невеликий ліс. Фашисти намагалися там закріпитися, але протягом 25 січня їх і звідти вибили. 26 січня 1945 року з боєм увійшли до міста Освенцім і увірвалися в табір. До цього часу гітлерівці звідти бігли, але замести всі сліди своїх злочинів їм не удалося, оскільки дії радянських військ були стрімкі і добре організовані. Підступи і ворота табору були заміновані. Наші сапери три години займалися їх розмінуванням, в цих боях батальйон А.П. Шапіро втратив половину своїх солдатів, комбат був першим, хто 27 січня 1945 року відкрив ворота табору.
      Цей табір був заснований в перших місяцях 1940 року у передмісті Освенціма – Засолі, на лівому березі Соли – у колишніх австрійських військових казармах і в декількох спорудах Польської тютюнової монополії. Цей невеликий об'єкт згодом розширився до гігантських розмірів. Територіальні і кліматичні особливості Освенціма, розташованого в болотистій місцевості, абсолютно позбавленої питної води, подібно до того, як це мало місце в Дахау, свідчать про те, що німецькі власті були зацікавлені у виборі саме такої місцевості, яка сприяла б швидкому знищенню ув'язнених табору в найменш сприятливих життєвих умовах. 14 червня 1940 року в Освенцім прибув перший ешелон поляків і євреїв. Потім почали прибувати незліченні ешелони не лише польських євреїв, але і людей інших національностей з окупованих країн – росіян, югославів і французів. У табір було відправлено великі групи угорських, німецьких, грецьких і голландських євреїв. Газові камери "пропускали" тоді щодня по 20-26 тисяч чоловік. Крематорії не в змозі були впоратися з такою величезною кількістю трупів, і довкола табору день і ніч палали вогнища. Видавалося, що все довкруги охоплено полум'ям, звідусіль доносився запах горілого людського тіла. У Освенціме за різними даними загинули від 1,5 до 4 млн. чоловік.
      У найбільший табір цієї фабрики смерті Аушвіц-Біркенау батальйон майора Анатолія Шапіро увірвався 27 січня 1945 року. У цій "фабриці смерті" визволителі побачили ціле "місто" з сотень довгих бараків і двоповерхових блоків, гори пакунків з волоссям, багато трупів, живих в'язнів-скелетів, що ледве рухалися, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. У таборах стояв трупний сморід, гори сміття. Побачене було настільки жахливе, що бійці говорили комбатові: "Товариш майор, ми не можемо це бачити". Але Анатолій отримав наказ оглянути всі бараки і батальйон виконав наказ. А.П. Шапіро доповів командуванню про все побачене і в табір приїхала урядова комісія. Батальйон ще тривалий час залишався в таборі і його солдати піклувалися про майже три тисячі в'язнів, яким вдалося вижити.
      Потім були бої за звільнення Чехословаччини. Війну майор Анатолій Шапіро закінчив у Празі. До демобілізації він виконував обов'язки старшого помічника начальника штабу 65-й армії. Під час війни був поранений і контужений. Нагороджений 20 орденами і медалями. У 1947 році А.П. Шапіро демобілізувався. Пізніше працював на підприємствах Запоріжжя, на будівництві Куйбишевської ГЕС, в Сибіру і Калінінграді.
      У 1992 році переїхав до Сполучених Штатів, жив в Нью-Йорку. Брав активну участь в роботі ветеранських організацій, зустрічався з молоддю, в'язнями Голокосту, опублікував багато статей і декілька книг про війну і життя. У січні 2005 року польський уряд нагородив А.П. Шапіро високим орденом – Орденом Офіцерської честі. У травні 2005 року, до 60-річчя перемоги над нацистською Німеччиною, вийшла остання книжка А.П. Шапіро "Зловісний марафон". 8 жовтня 2005 року після важкої тривалої хвороби Анатолія Павлович Шапіро помер. Похований на єврейському кладовищі Beth Moses (дільниця 14, ряд 5, місце 3) у Лонг-Айленді, поблизу Нью-Йорку (США).

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 768/2006 від 21 вересня 2006 року за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу в боротьбі з фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років командиру окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії, учаснику визволення концентраційного табору Освенцім 27 січня 1945 року Анатолію Павловичу Шапіро посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

      У Нью-Йорку, в Бруклінському "Клубі тих, хто пережив Голокост" оформлений стенд пам'яті А.П. Шапіро. 9 травня 2008 року у Запоріжжі на будівлі колишньої міськради (нині тут Міське управління УМВС України у Запорізькій області) йому відкрита меморіальна дошка.

Шапіро Анатолій Павлович. США, Лонг-Айленд, поблизу Нью-Йорку, єврейське кладовище Beth Moses (дільниця 14, ряд 5, місце 3)


Шапіро Анатолій Павлович. США, Лонг-Айленд, поблизу Нью-Йорку, єврейське кладовище Beth Moses (дільниця 14, ряд 5, місце 3). Загальний вид