Стус Василь Семенович
(06.01.1938 – 04.09.1985)
 

Стус Василь Семенович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 1652/2005 від 26.11.2005)

Пам'ятники
Марки та монети

орден Держава

      Народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. У 1939 році його батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), і через рік забрали туди своїх дітей. У 1944-1954 роках навчався у міській середній школі № 150 і закінчив її зі срібною медаллю. У 1954 році вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки був членом літературного об’єднання "Обрій". У 1959 році, закінчивши навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Гете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році опублікував свої перші вірші.
      З березня 1963 року – літературний редактор газети "Социалистический Донбасс". Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР імені Т.Г. Шевченка АН УРСР у Києві із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
      У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
      У 1965-1966 роках заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. У 1966-1972 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У 1965 році пропозицію Стуса опублікувати свою першу збірку віршів "Круговерть" відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – "Зимові дерева". Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета "Веселий цвинтар" потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі.
      У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт 12 січня 1972 року.
      На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях.
      Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". В травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.
      Термін відбував у концтаборі біля села Кучино Чусовського району Пермського краю (Росія). Василю Стусу заборонили бачитися з родиною, однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 році Г. Белль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч на 4 вересня 1985 року. Був похований на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 року перепохований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 33).
      Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені "соціалістичною" дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки "Дорога болю" (1990), "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), "Золота красуня" (Київ, 1992), "І край мене почує" (Київ, 1992), "Феномен доби", написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994-1995; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню…". За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), "Птах душі" (1993, київський мистецький колектив "Кін"), "Іду за край" (2006, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Київ) тощо. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм "Просвітлої дороги свічка чорна" (1992, "Галичина-фільм").

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 1652/2005 від 26 листопада 2005 року за незламність духу, жертовне служіння Україні і національній Ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості поету-правозахиснику Василю Семеновичу Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

      Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1991, за збірку поезій "Дорога болю", посмертно).
      У селі Рахнівка, де народився Герой, йому відкрито меморіальну дошку та пам'ятник. У Києві його ім'ям названо вулицю; на будинку, де він жив у 1963-1965 роках (бульвар Вернадського № 61), йому встановлено меморіальну дошку; у сквері, де стояв будинок, в якому він жив у 1965-1972 роках (перетин проспекту Перемоги і проспекту Палладіна) йому встановлено пам'ятник. У Вінниці його ім'ям названо майдан біля будівлі облдержадміністрації, де 23 вересня 2002 року було відкрито пам'ятник Герою. У Калуші Івано-Франківської області його ім'ям названо вулицю, на якій встановлено пам'ятний знак поету. У 2001 році у Донецьку на будівлі філологічного факультету Донецького національного університету, де у 1954-1959 роках навчався В.С. Стус (вулиця Університетська № 24) йому було встановлено меморіальну дошку; 5 травня 2015 року, після окупації Донецька російськими військами, цю дошку було демонтовано.
      8 січня 2008 року Національним банком України введено в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену В.С. Стусу. Його твори введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

З віршів Василя Стуса:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Стус Василь Семенович. Байкове кладовище. Дільниця № 33. Вид 1


Стус Василь Семенович. Байкове кладовище. Дільниця № 33. Вид 2


Стус Василь Семенович. Схема розташування могили на Байковому кладовищі. Дільниця № 33