Силин Олександр Опанасович
(09.10.1913 – 12.04.2007)
 

Силин Олександр Опанасович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 1883/2005 від 30.12.2005)

орден Держава

      Народився 9 жовтня 1913 року у місті Скадовськ Херсонської області у родині бондаря. У 1926-1928 роках – підмайстер Херсонського будинку комуни. У 1928-1931 роках навчався у Херсонському транспортному технікумі. У 1931-1933 роках – керівник топографічних експедицій (Східна Сибір, Забайкалля, Монголія, Манчжурія). У 1932-1938 роках навчався у Томському політехнічному інституті (заочно), Одеському інституті цивільних інженерів-архітекторів та Одеському університеті культури. Брав участь у проектуванні Сесійної зали Уряду (1936-1937, нині – будинок Верховної Ради України).
      У 1938-1940 роках – головний інженер фортифікаційного корпусу Тихоокеанського флоту (Приморський, Уссурійський, Амурський краї). Автор та співавтор спорудження санаторіїв, клубів, будинків культури, мостів, фортифікаційних комплексів на Далекому Сході. Мав досвід бойових операцій на Хасані та Халкін-Голі. У 1940-1941 роках – головний інженер будівельного управління Раднаркому Молдавської РСР. Співавтор створення Палацу культури в Кишиневі (1940-1941).
      З перших днів війни відмовився від раднаркомівської та Державного комітету оборони броні, домігся військової служби. У 1941-1942 роках – головний фортифікатор оборонних ділянок Донського, Сталінградського фронтів. Співавтор комплексу укріплень по річкам Дону, Чиру, Волзі. У 1943 році закінчив Ульяновське училище танків прориву. У 1943-1945 роках – начальник танкової розвідки штурмової армії прориву (Степовий, 2-й, 3-й Українські фронти). Улітку 1943 року під Валуйками, на підступах до українського кордону, командир танкової колони Олесь Силин – а це важкі танки прориву – домігся присвоєння своєму підрозділові імені Тараса Шевченка, заквітчав портретами та розписав бойові машини славетним іменем – "За Шевченка!", "За Україну!", підняв прапор УРСР із силуетом Великого Кобзаря і приготувався звільняти рідну землю від німецьких фашистів. В танковому бою на роз'їзді Коротич під Люботином був важко поранений.
      У 1945-1947 роках – головний інженер-архітектор Центральної групи військ з відтворення ансамблів архітектури (Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія). Співавтор відтворення (проектування, втілення) зруйнованих (пошкоджених) війною ансамблів архітектури у Відні (Рат-Гауз (мерія), Національна опера, кірха Святого Стефана (ХІІ століття), Карлс-кірхе, Гофбург (Королівський двір), будинок парламенту), Будапешті (Галас-Бачі, Королівський палац, будинок парламенту, судоверф "Ганц"), Братиславі (замок-фортеця Королеви).
      У 1947-1957 роках – доцент катедри архітектури Харківського інженерно-будівельного інституту; головний міжвідомчий експерт. У цей період здійснив відтворення бібліотеки імені В.Короленка, Держпрому, інженерно-будівельного інституту в Харкові, в Херсоні – Катерининський собор, пам'ятник Джону Говарду тощо.
      У 1957-1961 роках – головний конструктор Науково-дослідного інституту архітектури споруд Академії архітектури УРСР. У 1961-1963 роках – начальник технічного відділу Науково-дослідного інституту нової техніки та наукової інформації Академії будівництва і архітектури. У 1963-1970 роках – доцент катедри архітектурних конструкцій Київського інженерно-будівельного інституту. У 1970-1975 роках – доцент Інституту підвищення кваліфікації головних архітекторів міст, науково-дослідних і проектних інститутів.
      З 1965 року – один з фундаторів Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (член Республіканського і Київського правління, головної ради і науково-методичної ради, голова громадської інспекції). У 1973-1991 роках – засновник і член редколегії бюлетеня "Пам'ятки України". У 1975-1991 роках – член містобудівної ради Головного управління архітектури міста Києва. У 1983-1993 роках – голова науково-консультаційної ради з культури та історичного середовища Київської міської ради. У 1985-1996 роках – член редколегії бюлетеня "Старожитності". З 1986 року – член наукової ради Державного заповідника "Стародавній Київ". З 1987 року – член наукової ради Комітету реставрації, охорони пам'яток і довкілля Київської міської ради. З 1994 року – член ради історичних міст України. Член Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001). У 1991-1994 роках – ведучий рубрики "Чиї ми діти?" у програмі "Берегиня" Українського Національного радіо. Головний експерт Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара.
      У 1957-1997 роках – учасник розробки проектів реконструкції: Колегії П.Галагана, будинку М.Заньковецької, Меморіалу-садиби Т.Г. Шевченка, кварталу-меморіалу Косачів-М.Лисенка і Саксаганського; Золотої брами, комплексу Флорівського монастиря, історико-архітектурного комплексу Китаєва, заповідника народної архітектури в Пирогові, Києво-Могилянської академії, Караїмської кенаси, реконструкція гори Щекавиці, охоронного зонування історичного Києва; костелу "Фара" в Ізяславі; проект-ідея меморіалу Запорізького козацтва на острові Велика Хортиця тощо.
      Особливо багато зробив Олесь Силин для збереження й охорони місць, пов'язаних з перебуванням Тараса Шевченка. У 1960-ті роки, коли практично вже вирішилося питання знищити пам'ятний будинок у провулку Тараса Шевченка № 8а в Києві, Олесь Опанасович, як голова громадської інспекції Київської міської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури вольовим чином припинив засідання поважних чинів і взяв на себе розв'язання проблеми загальнонаціонального духовно-культурного значення. Він звернувся до Ради Міністрів і заручився конструктивною позицією вищого партійного керівництва та Міністерства культури, створив й очолив постійно діючу комісію різнопрофільних фахівців, зусиллями якої було врятовано й відроджено Будинок-музей Тараса Шевченка та садибу. Також завдяки Олесю Опанасовичу було врятовано Поділ від знесення та безликої забудови, відтворено "Будинок Мазепи", зупинено знесення цілого кварталу на Хрещатику. Завдяки його активному втручанню опротестовано згубний проект фірми "Макулан" на Бессарабському кварталі, що було підтримано науковцями та фахівцями після його трьох виступів по радіо й телебаченню у 1993 році.
      Багато зусиль доклав Олесь Опанасович для відтворення Успенського собору у Лаврі на науковій основі. Адже ще на початку 1980-х років Українське товариство охорони пам'яток історії та культури на державному рівні домоглося відтворення втраченого головного храму Києво-Печерської лаври – Успенського собору. Але проект фундування, розроблений тоді Інститутом "Укрпроектреставрація", був антинауковим і згубним для всієї Лаври. Проектанти та виробничники почали застосовувати сотні велетенських свердлонабивних паль. При тім без затвердженого в установленому порядку проекта. А відчувши згубні наслідки, вдалися до такого ж нищівного застосування 795 свердло-ін'єкційних так званих "мокрих" паль. І, як наслідок, під неминучою загрозою цілковитого знищення стали історичні підмурки – автентичні пам'ятки ХІ століття. Які до того ж збереглися після вибуху 1941 року (окрім локального епіцентру), про що свідчить і вцілілий на тих же підмурках Богоявленський приділ собору. Отже, древні підмурки, як довели наукові дослідження, мали б бути не лише неодмінно збережені, а й використані за своїм призначенням. За фундаментування палями неминуче гинули і відомі та ще невідомі нам підземні під собором споруди-пам'ятки архітектури, інженерного та фортифікаційного мистецтва давніх часів. Та найжахливішою постала невідворотна глобальна катастрофа для всього унікального ансамблю Києво-Печерської Лаври ХІ-XVIII століття. І це виявилося одразу ж після занурення перших же з сотень випробувальних паль. Тоді по всіх спорудах-пам'ятках, що оточують собор, на їх стінах і склепіннях з'явилися симптоматично загрозливі тріщини. Більше, – моторошні тріщини поповзли по землі верхнього плато Лаври. Над світового виміру пам'яткою-ансамблем зависла загроза сповзання її в Дніпро і загибелі. Як попередження катастрофи, Олесем Силиним тоді були зроблені публіцистичні виступи-заклики до громадськості. Зокрема статті-аналізи: "Відтворюючи не нищити" ("Літературна Україна") та "Загрожують реставратори" (бюлетень "Пам'ятки України"). Як реакція на протест громадськості, була тоді тимчасово припинена діяльність лаврського державного заповідника. Мали вивозити цінності музеїв і фондів. Працівники Заповідника не виходили на роботу. Це все реалії 1986-1987 років. Держбуд і Міністерство культури самоусунулися від проблеми відтворення собору-пам'ятки. А керівництво Київської міськради навіть було причетним до такого "відтворення" світової пам'ятки. Відхилити неминучу біду Олесю Силину вдалося лише через уряд, після довготривалих змагань. Він домігся тимчасового призупинення будь-яких робіт, окрім досліджень. Тим часом Товариство охорони пам'яток історії та культури замовило і взяло участь у опрацюванні проекту фундаментування собору на його історичних підмурках. Правомірність цього була підтверджена архітектурно-археологічними дослідженнями, проведеними Інститутом археології Національної академії наук України, які засвідчили спроможність історичних підмурків та їх грунтової основи для повноцінного використання при відтворенні собору. Так само багато Олесь Силин зробив для відтворення на науковій основі храму Богородиці Пирогощої на Подолі та комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря.

      Указом Президента України Віктора Ющенко № 1883/2005 від 30 грудня 2005 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у відродженні національної духовної спадщини, відтворенні визначних пам'яток історії, культури та архітектури, багаторічну плідну просвітницьку діяльність громадському і культурному діячеві Олександру Опанасовичу Силину присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      Олександр (Олесь) Силин жив у Києві на вулиці Еспланадній № 32. Помер 12 квітня 2007 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 18).
      Заслужений архітектор України. Заслужений діяч культури України (1993). Нагороджений орденом Червоного Прапора (1944), двома орденами Вітчизняної війни І ступеня (1944, 1945), орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (1943), двома орденами Червоної Зірки (1942, 1945), медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1987); орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (22.06.2004, за визначний особистий внесок у відтворення історико-культурних пам'яток України, багаторічну самовіддану працю і активну громадську діяльність), орденом "За заслуги" III ступеня (25.09.1998, за вагомі досягнення в праці, високий професіоналізм).
      Автор та співавтор близько 500 наукових статей, автор понад 300 публіцистичних статей, сотень статей до "Української радянської енциклопедії", енциклопедичного довідника "Київ", "Зводу пам'яток історії та культури України". Автор книг: "Народ мій є! Народ мій завжди буде!" (2003), "Фортеці Києва VI-XIX століть" (2003), "З моєї Шевченкіани" (2007).
      Рішенням міської ради Скадовська № 259 від 27 квітня 2007 року одна з вулиць міста отримала ім'я Олеся Силина.

Президент України Віктор Ющенко вручає Олесю Силину нагородні атрибути звання Герой України


Президент України Віктор Ющенко вручає Олесю Силину нагородні атрибути звання Герой України.


Силин Олександр Опанасович. Байкове кладовище (дільниця № 18). Вид 1


Силин Олександр Опанасович. Байкове кладовище (дільниця № 18). Вид 2


Напис на пам'ятнику:

Усе життя за Україну
Боровся, діяв і творив,
Як неньку рідную, єдину –
До скону віддано любив...
            Тамара Силина


Силин Олександр Опанасович. Схема розташування могили на Байковому кладовищі (дільниця № 18)