Тронько Петро Тимофійович
(12.07.1915 – 12.09.2011)
 

Тронько Петро Тимофійович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 864/2000 від 07.07.2000)

орден Держава

      Народився 12 липня 1915 року у селі Заброди Богодухівського району Харківської області у селянській родині. У 1922-1932 роках навчався у Забродинській початковій, згодом у Богодухівський неповній середній школі й у технікумі. У літній період пас громадську худобу в селі, працював на поденних сільськогосподарських роботах, заробляв на хліб насущний. У 1931 році вступив до комсомолу.
      Трудову діяльність розпочав у 1932 році робітником шахти у місті Дзержинську Донецької області. У тому ж році став членом профспілки гірників. Після закінчення учительських курсів у 1933-1935 роках працював учителем суспільствознавства та української мови у неповній середній школі Богодухівського району, потім помічником директора училища механізаторських кадрів села Кленове Богодухівського району. У 1936-1937 роках проходив службу у лавах Червоної армії. Після демобілізації працював директором дитячого будинку міста Лебедина Сумської області.
      З 1937 року перебував на комсомольській роботі в Харківській, Сумській, Івано-Франківській, Київській областях. Спочатку працював завідувачем відділу пропаганди, потім першим секретарем Лебединського райкому комсомолу. У 1937 році вступив кандидатом у члени ВКП(б), у квітні 1939 року став членом ВКП(б). У січні 1939 року обраний секретарем Сумського обкому комсомолу. У вересні 1939 року направлений для надання допомоги у встановленні народної влади у західних областях України. Обирався депутатом Народних Зборів Західної України від Назовізівського округу Надвірнянського повіту Станіславського воєводства. Рішенням ЦК ЛКСМУ у жовтні 1939 року був затверджений уповноваженним ЦК комсомолу по роботі серед молоді західних областей України, а згодом секретарем оргбюро ЦК ЛКСМУ по роботі серед молоді Станіславського воєводства. З грудня 1939 року – перший секретар Станіславського обкому комсомолу. У 1940 році обраний делегатом ХІІ з'їзду ЛКСМУ, членом ЦК ЛКСМУ, депутатом Станіславської обласної Ради депутатів трудящих.
      Учасник Великої Вітчизняної війни з перших її днів. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів пройшов важкими дорогами війни, брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. 6 листопада 1943 року, з першими підрозділами Червоної армії увійшов у звільнений Київ. На фронті був двічі контужений. Військове звання – майор авіації.
      У жовтні 1943 року затверджений першим секретарем Київського обласного і міського комітетів комсомолу, а у 1946 році обраний другим секретарем ЦК ЛКСМУ. У 1945 році обраний членом виконкому Всесвітньої федерації демократичної молоді. У 1947 році рекомендований у Вищу партійну школу при ЦК ВКП(б). У 1948 році закінчив (екстерном) історичний факультет Київського університету імені Т.Г. Шевченка за фахом історик та Вищу партійну школу при ЦК ВКП(б). У цьому ж році був зарахований в аспірантуру Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б), яку закінчив у 1951 році захистивши кандидатську дисертацію на тему: "Комсомольське підпілля Радянської України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни".
      У 1951-1952 роках – завідуючий відділу науки і вузів Київського обкому КП(б)У, у 1952-1960 роках – секретар Київського обкому партії, у 1960-1961 роках – завідуючий відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ. У 1952-1953 роках читав курс лекцій з Вітчизняної війни на історичному факультеті в Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка.
      У березні 1961 року призначений заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Працюючи на цій державній роботі протягом 17 років, П.Т. Тронько проводив роботу з розвитку загальносередньої освіти, професійно-технічної, середньої спеціальної і вищої освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, охорони історико-культурної спадщини. За його поданням, як заступника голови Уряду, політичним керівництвом було прийнято низку важливих рішень: "Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорізького козацтва", "Про видання історії міст і сіл України у 26 томах", "Про створення музею архітектури і побуту України" тощо. За ці роки великого розвитку набула народна самодіяльна творчість, систематично відзначались знаменно ювілейні дати в житті видатних діячів української культури – Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки.
      Неодноразово очолював делегації діячів науки і культури Української РСР за кордоном і союзних республіках. Так, у 1967-1968 роках був керівником делегації на днях культури УРСР у Чехословаччині та Угорщині. Неодноразово представляв Україну за кордоном. У 1965 році очолював урядову делегацію УРСР на ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН, у 1967 році – на Міжнародній виставці "ЕКСПО-67" у місті Монреалі (Канада). У службових і наукових справах виїздив за межі Батьківщини – в Болгарію, Чехословаччину, Угорщину, Німеччину, Данію, Швейцарію тощо.
      Роботу в партійних і державних органах поєднував із науковою діяльністю. У 1967-1978 роках – голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. У 1968 році захистив докторську дисертацію на тему: "Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)". Автор, керівник авторського колективу, відповідальний редактор, член редколегії низки фундаментальних досліджень: "Історія Української РСР", "Історія Києва", "Київ" із серії "Історія міст і сіл Української РСР", " Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.", збірник документів "Київщина в роки Великої Вітчизняної війни" тощо.
      Одним з важливих аспектів наукової та організаційної діяльності було керівництво підготовкою і створенням "Історії міст і сіл Української РСР" в 26-ти томах. До складу головної редакційної колегії, головою якої був П.Т. Тронько, затвердженої у 1965 році, увійшли провідні вчені республіки. Це видання, що здійснювалося на громадських засадах стало найбільш повним літописом населених пунктів республіки, що висвітлювало їх історію з найдавніших часів до наших днів. Уперше всі міста і села України одержали наукову біографію. Видання зробило великий вплив на розвиток краєзнавчого руху в Україні.
      У 1978 році обраний академіком Академії наук УРСР. У 1978-1979 роках – віце-президент АН УРСР. Роботу в Академії наук поєднував із науково-організаторською діяльністю: був членом редколегії і редакційних рад багатотомних видань "Історія СРСР", "Історії УРСР" (російською та українською мовами), "Української Радянської Енциклопедії" (російською та українською мовами). Одним з основних напрямів досліджень цих років стали актуальні проблеми історичного краєзнавства, продовжував дослідження з історії комсомолу. Працюючи в Інституті історії Національної академії наук України, підготував і видав монографії "Розповіді про героїзм" (у співавторстві), "Безсмертя подвигу" (1985), "Історія заводу "Арсенал" імені В.І.Леніна" (1986, співавтор), "Пам'ятники історії и культури Української РСР. Каталог-довідник" (1987, головний редактор), "Історичне краєзнавство в Українській РСР" (1989, співавтор), "Репресоване краєзнавство (20-30-і роки)" (1991, голова авторського колективу), "Увічнена історія України" (1992, співавтор), "Краєзнавство у відродженні духовності та культури" (1994),"Навічно в пам'яті народній" (1995), "Згадаймо всіх поіменно", брав участь у створенні колективних праць. Є одним з авторів чотирьох видань "Історія Ленінської комуністичної спілки молоді України", "Нарисів з історії Київської міської та обласної комсомольських організацій". За цикл робіт з військово-патріотичного, інтернаціонального виховання молоді, в яких здійснено дослідження героїчного подвигу молоді України в роки Великої Вітчизняної війни, рішенням ЦК УЛКСМ у 1984 році йому присуджено премію Ленінського комсомолу. Цю премію, як і премію Миколи Островського, передав на будівництво меморіалу Перемоги, який споруджено на Поклонній горі у Москві.
      Протягом багатьох років був делегатом ХХІІ, ХХІІІ, XXV з'їздів КПРС, XVI-XXVII з'їздів Компартії України. На XXII-XXV з'їздах Компартії України обирався членом ЦК Компартії України, був депутатом Верховної Ради УРСР дев'яти скликань. Брав участь у підготовці Законів України "Про охорону та використання пам'ятників історії й культури УРСР", "Про мови в Українській РСР" та низці інших постанов. Позаштатний радник Президента України з питань історико-культурної спадщини (01.1996-01.2000); голова Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001).
      Завідуючий відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ (з 1980). Голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (з 06.1996). Віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу "Краєзавство"; голова головної редколегії науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією"; член редакційної ради і голова ради журналу "Пам'ятки України"; член редколегії журналу "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ". Голова ради Міжнародної організації "Харківське земляцтво"; голова наглядової ради Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

      Указом Президента України Леоніда Кучми № 864/2000 від 7 липня 2000 року за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку науки, відродженні та збереженні історико-культурної спадщини українського народу завідувачу відділу Інституту історії НАН України, голові Всеукраїнської спілки краєзнавців, доктору історичних наук, академіку НАН України Петру Тимофійовичу Тронько присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

      Помер 12 вересня 2011 року. Похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 6).
      Доктор історичних наук (1968), професор. Академік Національної академії наук України (НАНУ, Відділ історії, філософії і права, історія України, 03.1978). Почесний доктор і професор 12-ти Вищих навчальних закладів України, у т.ч. почесний професор Дніпропетровської гірничої національної академії, Полтавського і Кіровоградського педагогічних інститутів, почесний доктор історичних наук Харківського й Дніпропетровського державних університетів. Почесний громадянин Києва (23.05.2003), Харкова (2002, за досягнення в державному будівництві, розвиток національної науки, активну політичну і громадську діяльність), Переяслава-Хмельницького, Канева, Богодухова, Лебедина, Кам'янця-Подільського, Харківської області (18.08.2011, за вагомий внесок у розвиток Харківської області, піднесення її авторитету як на державному, так і на міжнародному рівнях та на знак великої поваги).
      Лауреат Державної премії СРСР в галузі науки і техніки (1976, за 26-ти томне видання "Історії міст і сіл Української РСР"). Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990). Нагороджений орденом Леніна (1961), орденом Жовтневої революції (1985), чотирма орденами Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973), орденом Вітчизняної війни I ступеня (1985), орденом Дружби народів (1975), орденом Червоної Зірки (1943), двома Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1975, 1981); орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (23.08.2005, за значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність), Почесною відзнакою Президента України (орден "За заслуги" III ступеня, 11.07.1995, за значний особистий внесок у розвиток історико-краєзнавчих досліджень, популяризацію історичної спадщини українського народу), орденом Богдана Хмельницького II (14.10.1999, з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, за мужність і самовідданість, виявлені в боротьбі з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років) та III (04.12.1997, за активну участь у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність) ступеня, Почесною грамотою Кабінету міністрів України (11.07.2000, за вагомий внесок у розвиток історичної науки, розбудову державності України, відродження духовності та історичної пам'яті Українського народу).
      Автор та співавтор понад 600 наукових праць, зокрема 17 монографій. Деякі з них перевидано.

Тронько Петро Тимофійович. Байкове кладовище. Дільниця № 6


Тронько Петро Тимофійович. Схема розташування могили на Байковому кладовищі. Дільниця № 6