Волошин Августин Іванович
(17.03.1874 – 19.07.1945)
 

Волошин Августин Іванович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 257/2002 від 15.03.2002)

Пам'ятники

орден Держава

      Народився 17 березня 1874 року в гірському селі Келечин, нині Міжгірського району Закарпатської області, у родині греко-католицького священика. У 1883-1892 роках навчався в гімназії, а у 1892–1896 роках – в Ужгородському теологічному інституті. У березні 1897 року А.І. Волошин був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. У 1899 році, після успішного закінчення Вищої педагогічної школи в Будапешті, одержав диплом професора математики й фізики, що відкрило йому дорогу до викладацької роботи.
      З 1900 року він починає працювати викладачем. У 1912–1938 роках – директор Ужгородської вчительської семінарії. А.І. Волошин насамперед дбав про піднесення освіти й культури в Закарпатті. Адже культурно-освітній рівень народу внаслідок тривалої політики мадяризації краю був низький. Зважаючи на відсутність підручників з багатьох дисциплін, йому довелося невтомно працювати в царині видавничої справи. Всього підготував і видав, головним чином на власні кошти, 42 книги. Серед них – "Методическая грамматика карпаторусского языка для народных школ" (1899, 1921, 1923), "Читанка для угро-русской молодежи" (кілька видань, починаючи з 1900), "Азбука" (1904), "Азбука і перша читанка для 1 класу народних шкіл на русском язиці" (1905, 1913), "Малая Библия для низших кл. народных школ" (1904), "О письменном язиці Подкарпатських русинов" (1920), "Педагогика и дидактика для учительских семинарий" (1920), "Фізика" (1921), "Наука стилізації" (1923), "История педагогики для учительских семинарий" (1923), "О соціальном вихованню" (1924), "Педагогика и дидактика" (1924), "Педагогічна психологія" (1935), "Логіка" (1935), "Подкарпатська Русь" (1936) тощо.
      Таким чином, А.І. Волошин забезпечив учнів народних шкіл та студентів учительських семінарій найголовнішими підручниками. Його роль у розвитку шкільництва в міжвоєнному Закарпатті важко переоцінити: у 1924 році він заснував і очолював Педагогічне товариство Підкарпатської Русі, в 1929 році був організатором "Учительської Громади". Він автор популярних і політичних праць, віршів, оповідань, п’єс. Його п’єсу "Марійка-Верховинка" (1931) сучасники вважали "найкращою дотеперішньою карпато-українською драмою".
      У становленні А.І. Волошина як педагога й культурно-громадського діяча, а згодом і як політика, істотну роль відіграли плодотворні творчі зв’язки з представниками національно свідомої української інтелігенції Галичини. Поїздки А.І. Волошина в Галичину спричинили справжній переворот у його свідомості, з’ясуванні ним багатьох питань національної історії України, розвитку визвольних змагань українського народу. У 1902 році А.І. Волошин заснував в Ужгороді акціонерне товариство "Уніо", при якому працювали друкарня та книгарня. Товариство почало видавати газету "Наука" (1903–1914), а також різноманітну релігійну літературу народною мовою, зокрема щорічник "Місяцеслов" (1901–1921). Після Першої світової війни організував і очолив перші в Закарпатті Підкарпатський банк і Кооперативний союз.
      Після краху багатонаціональної Габсбурзької монархії і проголошення на її території незалежних держав, зокрема Угорської Народної Республіки, Чехословацької Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, відкритим залишалося питання про долю Закарпаття. В самому краї поступово викристалізувалися три основні політичні орієнтації щодо його майбутнього – проугорська, прочехословацька й українська. Відповідно їх репрезентували три найбільш впливові народні ради – Ужгородська, Пряшівська і Хустська. А.І. Волошин став одним із керівників створеної на початку листопада 1918 року в Ужгороді "Ради угорських рутенів". Вона виступала за збереження Закарпаття в складі Угорщини із забезпеченням прав "нашого угрорусского народа". Він також підтримав закон угорського уряду "Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині" від 21 грудня 1918 року. Однак на початку 1919 року поступово переконався, що оптимальним за тих умов рішенням щодо майбутнього Закарпаття є його приєднання до Чехословаччини. 8 травня 1919 року взяв активну участь в об’єднанні трьох вищеназваних рад в єдину Центральну Руську Народну Раду і став одним з її керівників. Рада прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької Республіки на правах автономії. Волошин у складі обраної делегації закарпатців 20 травня у Празі в урочистій обстановці передав це рішення президенту ЧСР Т. Масарику.
      Після включення Закарпаття до складу ЧСР у 1919 році створилися принципово більш сприятливі умови для громадсько-політичного й національно-культурного розвитку краю. Згідно з "Генеральним статутом про організацію адміністрації Підкарпатської Русі" від 18 листопада 1919 року, що став першим нормативним актом, який визначав правовий статус органів державного управління на Закарпатті, Рада міністрів ЧСР створила тимчасовий автономний орган (ліквідований у квітні 1920 року) – Директоріум, членом якого був А.І. Волошин. Він стає одним з авторитетних громадсько-політичних діячів, загальновизнаним лідером українського національно-культурного напряму в Закарпатті, який, завдяки його наполегливій повсякденній праці, з кожним роком зміцнював свої позиції в краї.
      В утвердженні української національної ідеї, поширенні писемності та знань, вихованні національної свідомості особлива, якщо не визначальна, роль належить заснованому у травні 1920 року товариству "Просвіта". Одним з основоположників його був А.І. Волошин, який став його почесним головою. Багатогранна діяльність філій і читалень "Просвіти" охопила значні сили українського населення краю: у 1937 році членами близько 250 структурних осередків українського товариства були понад 16,5 тисяч закарпатців. У жовтні 1928 року в Ужгороді відбулося урочисте відкриття народного будинку "Просвіти", збудованого на кошти населення (певну суму пожертвував президент ЧСР Т. Масарик). А.І. Волошин – активний учасник практично усіх масових заходів "Просвіти" та інших українських товариств і об’єднань, його яскраві промови, зокрема на з’їздах учителів, патріотичної молоді краю, надихали присутніх на активну національно-культурну працю. Особливе значення в цьому плані мав його виступ на Всепросвітянському з’їзді, що відбувся 17 жовтня 1937 року в Ужгороді. Понад два десятки політичних партій, союзів і товариств – організаторів з’їзду виступили з "Маніфестом до українського народу Підкарпаття". У ньому, зокрема, було чітко проголошено: "Ми добровільно прилучилися до Чехословацької Республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-мільйонного українського народу і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося…".
      Протягом 1920–1930-х років ім’я А.І. Волошина не сходить зі сторінок таких закарпатських видань, як "Русин", "Підкарпатська Русь", "Українське слово", "Учительський голос", "Альманах", "Місячник", "Кооператив", "Пчілка". Писали про нього і його діяльність галицькі газети, періодичні видання української еміграції в ЧСР. У 1922 році побачили світ перші номери газети "Свобода", а також місячника "Благовісник", адресованого вірникам греко-католицької конфесії. Завдяки тому, що видавцем і редактором названих видань був А.І. Волошин, вони мали неабияку популярність у значної частини українського населення Закарпаття. Зокрема, зримо зростала кількість передплатників щоденної газети "Свобода", що виходила за редакцією А.І. Волошина. Будучи фактично видавцем цієї популярної газети, він об’єднав навколо неї молоді сили, сприяв становленню закарпатської журналістики. Газета інформувала своїх читачів про роботу в осередках "Просвіти", подавала оглядові матеріали з народознавства і краєзнавства, статті про "мовну проблему" в Закарпатті тощо. Нерідко тут містилися повідомлення про життя українців в Галичині, а також про події, що відбувалися в СРСР, зокрема, голодомор 1932–1933 років в Україні й сталінські репресії.
      У 1923 році А.І. Волошин заснував і до початку 1939 року очолював народно-християнську партію. Від неї у 1925-1929 роках був послом парламенту Чехословацької Республіки, де відстоював інтереси свого народу і краю. Однак на вершину державно-політичного життя вийшов у 1938-1939 роках. 11 жовтня 1938 року він став членом першого автономного уряду Закарпаття – Кабінету міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм. 26 жовтня 1938 року після відставки і арешту Бродія, А.І. Волошина призначають прем’єр-міністром другого автономного уряду Підкарпатської Русі – Карпатської України. 15 березня 1939 року вперше обраний закарпатцями сойм Карпатської України одноголосно обрав А.І. Волошина президентом Карпатської України, а уже увечері він разом з членами сойму і нового уряду змушений був емігрувати. Угорщина почала окупацію Закарпаття.
      На цьому політична кар’єра А.І. Волошина закінчилася. Після кількох днів перебування спочатку в Румунії, а потім Югославії він через Відень прибув до Берліна, де прожив півтора місяці. У квітні 1939 року тут відбулася зустріч Августина Волошина з колишнім гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським, на якій обговорювалися останні події в Карпатській Україні та її майбутнє. А.І. Волошин відмовився продовжувати в подальшому переговори на цю тему, не погодився також і на пропозицію про співпрацю із закордонною організацією "Українське національне об’єднання". Він відмовився і від запропонованої провідником українських націоналістів Андрієм Мельником у вересні 1939 року під час зустрічі в Італії ідеї приєднання Карпатської України до інших українських земель з метою створення самостійної України.
      У травні 1939 року він переїхав до окупованої німцями Праги – поближче до рідного краю, де повністю присвятив себе педагогічній та науковій діяльності. До закінчення війни викладав в Українському вільному університеті, (УВУ) де пройшов шлях від професора педагогіки до декана філософського факультету (1939–1940) і ректора (1945) цього першого українського вищого учбового закладу за кордоном. Серед студентів було чимало закарпатських юнаків і дівчат.
      Після вступу радянських військ до Праги УВУ було ліквідовано. 21 травня 1945 року органи НКВС заарештували його ректора А.І. Волошина і вивезли до Москви. Після жорстоких допитів у Лефортівській в’язниці стан здоров’я А.І. Волошина різко погіршився. Його перевели у Бутирську в’язницю, де 19 липня 1945 року Августин Іванович Волошин помер. Місце поховання невідоме.

      Указом Президента України Леоніда Кучми № 257/2002 від 15 березня 2002 року за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності президенту Карпатської України у 1939 році Августину Івановичу Волошину посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
      Цим же Указом орден Держави і документи про присвоєння А.І. Волошину звання Герой України передано на довічне зберігання Закарпатському обласному краєзнавчому музею.

      У місті Ужгород Закарпатської області Августину Волошину встановлено пам'ятник. На Ольшанському кладовищі у Празі йому встановлено пам'ятний знак. Його ім'ям названо вулиці у Львові, Мукачеві Закарпатської області і селі Верхня Визниця Мукачівського району.